Василь Стефаник – поет “мужицької розпуки”
Так образно висловився про творчість Василя Стефаника його побратим по перу Марко Черемшина.
Стефаник увійшов в історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Пройняті трагізмом і глибиною душевних переживань, його твори стали яскравим свідченням засвоєння письменником найвищих досягнень європейських літератур. Основною темою його творів було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. “Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки… “,
Вони покидали рідні місця і змушені були емігрувати за океан або гинути від голоду й хвороб.
Кажуть, щоб пізнати поета, треба ввійти в країну поета. Що ж являла собою Галичина, ця часточка споконвічної української землі за часів, коли жив і творив Василь Стефаник? Тоді вона перебувала у складі Австро-Угорщини як напівколонія.
Галицьке селянство перебувало у важкому становищі – воно весь час обезземелювалося, убожіло, не мало до чого докласти рук (промисловості в краю майже не було),
В автобіографічній новелі “Моє слово” Стефаник зазначив, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що “снувалися за орачем, за плугом і за погоничем”. Селянські будні підкидали йому невигадані історії, село ж обдарувало новеліста і своїм словом, але не тим, яке “легенькою ластівкою під сонцем літає”, а тим, що “мужикові у горлі застряє і білим каменем кам’яніє”.
Уже перша збірка оповідань “Синя книжечка” вразила читачів драматичними картинами горя і злиднів галицьких селян. Згодом Максим Горький скаже про Стефаника, що він пише “коротко, сильно і страшно”.
З-під пера письменника поставали правдиві картини тогочасної дійсності, постійно пройняті співчуттям до знедолених і наскрізь критичним ставленням до світу визиску і безправ’я, осудженням паразитизму панівних класів.
У 1899 році Стефаник пише новелу “Новина”. В основу її покладено дійсний факт: у селі Трійці овдовілий чоловік під тягарем злиденного життя доходить до розпачу й топить у річці свою меншу дочку. Хотів утопити ще й старшу, але та випросилася. Письменник побував у селі, розмовляв із старшою дівчинкою Гандзею (це ім’я залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі подробиці тієї події. Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого.
Вже першою фразою письменник повідомляє про страшну новину дітовбивства. Порушуючи всі усталені прийоми композиції, він розпочинає твір з розв’язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Сюжет новели й оснований на показі тих змін, що відбуваються у психіці селянина.
Життя Гриця було нестерпним: у нього померла дружина, він страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям, яке минало в голоді та холоді. Інколи батько міг кинути дітям шматок хліба, а “вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися”. Були дівчатка такі худі, що викликало здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них залишилися тільки очі, котрі “важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’є”. Діти їдять сухий хліб, а Грицеві здається, що у них кістки в лиці потріскують. І раптом йому спадає страшна думка: “Гриць глянув на них із лави і погадав: “Мерці” – і напудився так, що аж його піт обсипав”.
Важкий стан Гриця Летючого видно також із портрета: “Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди”. З того стану Гриць не бачив ніякого виходу. І після довгих душевних мук вирішив утопити своїх доньок. Одягнувши дітей у “драночки”, Гриць іде до річки.
Втопивши меншеньку доньку, він відпускає старшу, яка випросилася в нього, і йде до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до дітей, що невимовно страждали.
У цій маленькій сцені, вихопленій із самого життя, відтворено весь жах становища селянина, який силою обставин змушений вчинити страшний злочин. Але чому ж цей “злочинець” викликає у нас не відразу, а співчуття? Письменник дає виразну відповідь на питання про винуватців злочину – не Гриць Летючий, а поміщики та урядовці, весь той несправедливий лад, що прирік трудящу людину на голод і злидні, є його справжні винуватці.
Образ Гриця Летючого відкриває у творчості Стефаника цілу галерею типів і характерів селян, які схожі на останні ступені зубожіння. Всі вони ніби й схожі один на одного, однак, придивившись пильніше, за кожним бачиш неповторну особистість зі своїм внутрішнім світом, зі своїми болями, драмами, надіями.
Такий, зокрема, селянин Антін з новели “Синя книжечка”, “що онде п’яний викрикує на толоці”. Він був якийсь нещасливий, “все йшло йому з рук, а ніщо в руки”. Після смерті дружини та двох синів Антін “пив і пив; пив; пропив бука-ту поля, пропив город, а тепер хату продав”.
Одержавши від війта “синю книжку службову” (паспорт), має йти з села найматися.
В іншій новелі – “Лесева фамілія” розповідається, як нужда та злидні зробили з селянина Леся пияка, що краде з хати останнє збіжжя та несе пропивати до корчми. Лесиха з дітьми мусить доганяти та примушувати дітей бити батька.
Поряд з образами дорослих Стефаник малює образи дітей. Письменник показував життя з точки зору народних уявлень та інтересів, розглядав добрі і злі вчинки з погляду народної моралі. Доля дітей глибоко хвилювала батьків.
Діти – то радість, але діти й горе.
Батько й мати, які живуть у злиднях, люблять хвору дочку Катрусю, але з властивою простим людям прямолінійністю говорять, що вона, певно, помре, а вони лише дурно витрачають гроші на її лікування (новела “Катруся”).
З великою художньою силою передано переживання бідного селянина Івана в новелі “Кленові листки”. В розпалі жнив народилося ще одне дитинча, а їх у сім’ї уже й так чимало. Іван скликав кумів на родини, хоч жінка важко хвора, і, пригощаючи їх хлібом та горілкою, розповідає про незавидну долю наймитських дітей, що ростуть у бур’яні, не доглянуті, не нагодовані, а потім йдуть у найми або до тюрми, коли щось украдуть.
У новелах “Виводили з села” та “Стратився” зображується велике батьківське горе, спричинене тяжкою рекрутчиною, яка губила життя молодих селянських синів у австро-угорському війську.
Розорення і безпросвітні злидні наприкінці XIX століття гнали галицьких селян у масову еміграцію до Америки. Проводи на чужину здалися письменнику схожими на похорон. Це призвело до створення новели “Камінний хрест” (1889). Новелу також написано на основі реальних подій.
Прообразом Івана Дідуха була реальна особа – русівський селянин Іван Ахтемійчук, який дійсно виїхав до Канади і листувався з письменником.
У новелі “Камінний хрест” родина Івана Дідуха в пошуках кращої долі вибирається до Канади. Прощання Івана з рідною хатою, селом, односельцями – це своєрідний похорон. Камінний хрест зі своїм та жінчиним ім’ям, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, який він усе життя обробляв тяжкою працею, став символом страждань сотень тисяч галицьких українців, що їх злидні погнали за кордон, до “Гамерики” й Канади.
Образ Івана Дідуха – це образ усього галицького селянства. Його трагедія – трагедія всього краю.
Твори Василя Стефаника, написані кров’ю серця й великим талантом, стали окрасою не лише української, а й світової літератури. Письменник хотів бачити свій край вільним, щасливим, і своєю творчістю наближав цей час.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)