Витоки та джерела творчої наснаги Василя Стуса
Іван Дзюба писав про Стуса: “…Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування. Зрозуміло, що за нормальних умов вони розвинулися б у такій повноті, якої годі й уявити… Підстав для його страждального життя йому б вистачило.
Адже терпів він не тільки за себе, а за всю Україну…” Звичайно, як кожен митець, залюблений у рідну землю, поет не міг не використовувати у своїй поетичній системі яскравих фольклорних образів,
Дівчина стає жертвою сліпої руйнівної сили, яка не бажає нікого жаліти на своєму шляху. І всі байдужі до її страждання, навіть “Пан-Господь”: Горить сосна – од низу догори, Сосна палає – од гори до низу. Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу, Ой чорнобрива Галю,
І росте голосіння З-за соснових ослон: Мій соколе обтятий, В ту гостину, де ти, Ні пройти, ні спитати, Ні дороги знайти… У народнопоетичному ключі написана поезія про степові могили України. Поет відкидає замилування цим невеселим символом поетів-романтиків. Для нього могила – це символ смерті, однак вірш завершується висловленням надії на духовне й державне відродження України: Будьте ви прокляті, сонні могили, Скільки свободи поглинули й сили Чорні колиски моєї землі!
Смерть колисає вас у вічній імлі. Та доки ще мати дитину колише, Серце народу – не кладовище. Щось близьке до поетичної системи С. Руданського зустрічаємо у творі, який являє собою політичний анекдот про трьох українців і Бога: І явивсь він перед Господні очі, весь Скулившись, як зацьковане цуценя.
І запитав його Господь: ти хто? – Українець. Як і кожен поет, В. Стус часто вводить у свої твори міфологеми, навіяні українським фольклором, творами давньої української літератури (найбільше, наприклад, “Словом о полку Ігоревім”), творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників. Наприклад; Ступай-но, дивен день, як дивен див кошлатий, Блукай межи дерев, де погорою рев.
Так серцю хороше, що гріх не напитати Дороги потерчат, лісовиків і мев. У Стусових віршах багато міфологем з античної літератури та християнської міфології. Це в основному образи Харона, Лети, Стікса, Тиверіана, Необії, Парки, Марса, Венери, Музи, Ереба, Фенікса, Христа, Богородиці, Бога, Пана-Господа, Вельзевула, Ірода та інші.
З української міфології поет використовує образи Велеса, Перуна, Ярила, Сварога, Мари, Лада, татя, потерчат, мавки, дива, лісовика, відьом. Як і Тарас Шевченко, Стус іноді звертається до музи. Порівняємо, наприклад, Шевченкове “Чи не покинуть нам, небого…” та Стусове “Будь мудра, музо…”. Інколи поет вдається до стилізації віршів під народну пісню. Наприклад: Ой не жаль мені Ані того, що стеряв, Тай не жаль мені, Що позбувся навіки, Тільки жаль мені, Що прожив, ніби крав, Невідомо нащо і звідки…
Стус вільно оперує багатством народнопоетичного словника, засобами віршування, створюючи багато яскравих поетичних асоціацій. Василь Стус мав той самий життєвий орієнтир, ту саму життєву позицію, що й Тарас Шевченко. Порівняємо, наприклад: “де не стоятиму – вистою” і “караюсь, мучусь, але не каюсь”.
Він, як і Іван Франко, не любив “нестерпної рідної чужини” – України “з надмірної любові”. Як і Тарас Шевченко, Василь Стус жорсткий до ворогів України, які хочуть поставити її на коліна, пригнобити; як і Кобзар, він понад усе ставить обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом. Можна ще довго говорити про витоки поетичного таланту Василя Стуса, віднаходити паралелі його творчості з творчістю інших поетів, але читач повинен розуміти одне: поетичний геній Стуса оригінальний і неповторний, він нічого не запозичує, нічого не повторює з раніше створеного і сказаного, але пропускає крізь призму свого світосприйняття, поетичного натхнення найкоштовніші здобутки світової культури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)