Яйце-Райце – Народний епос
ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися.
От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
– Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
– Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів,
Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і
За одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця
А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього, той орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану’
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева та й несе його додому.
А він йому каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з’їв та й каже чоловікові:
– Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: “Що тут робити – чи зарізати, чи ні?” А потім каже:
– Більше пропало,- нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою.
Коли це прилітає та й каже йому:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається :
– Що з того буде?
А він йому каже:
– Сідай!
Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу.
Той чоловік летить додолу, – коли це орел не дав йому доле
Тіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось?
А він каже:
– Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел каже йому:
– Отак саме і мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на орла,- ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе – та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
– А що, чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому каже:
– Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.
Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,-та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце – райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
– Летімо далі!
Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,- таки й тут не здобув яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
– Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орел каже йому:
– Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату, Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!
Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться… Кричить бідолаха, нічого сам незробить.
Коли це іде до нього змія і каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
– А що тобі дати?
Вона йому каже:
– Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
– Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою. а далі кажуть:
– Нема що робити, – журбою не поможеш. Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс.
От син і каже:
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому каже:
– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав, і щоб в одну ніч з тієї пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажу рився. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:
-. Чого ти плачеш?
А він каже:
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його спиталась:
– А що ж там?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
– Добре.
Вона йому каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить – на тім місці ореться, пшениця сіється… – до світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і положив на столі,
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг:
Тільки сама стерня та скирти стоять.
Тоді йому каже:
– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
– Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються…
Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор.
Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче, Та дівка питається його:
– Що вона загадала?
Він каже.
– Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це – вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило?
А він каже:
– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й
Пустив.
А вона йому каже:
– А щоб тебе: ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз
Піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й пи
Тається того парубка:
– Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
-Золотого зайця.
Вона йому каже:
– Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина й питається його:
– А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
– Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його
Немає, то я її й пустив. Тоді вона й каже:
– Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він
Узяв, приніс того зайця, положив його перед змією на стільці та
Й каже змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
– Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать.
Ко – ли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують – аж стугонить земля. Тоді дівка каже:
– Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: “Чи
Не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?”, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут-не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
– Ба йшли. Той питається:
– Давно ж вони йшли?
– Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
– Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже:
Ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого!
Побігла.
Ото біжить… Коли ті чують – аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
– Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія та й каже до тієї річки:
– А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою:
Що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась, – так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити:
Пила, пила, напилась багато та й луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось!
Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш а мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він пішов у хату з усіма поздоровкався та й думає собі:
“Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене”. Поцілував і дитину дядькову.
Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав, він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць,
Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,- хоч її й ніхто не знав, що воно за одна. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу,- вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми одили
Вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку, – за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)