Борис Грінченко – Панько
БОРИС ГРІНЧЕНКО ПАНЬКО Панько останній ускочив у дерев’яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу: – Пускай!
Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх,- тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні. – Ну, вилазь! – сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони.
Товариші
За кілька ступнів вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли,- чи, мабуть, краще сказати – пролізли у почату нору. Там було мокро й темно.
Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях. Робітники почали оглядати камінь. – Ну, з їм буде морока! – промовив один.
– Та здоровий!
– І що б було кращий струмент узяти! – сердився Панько, що порядкував ділом.- А то цим – до вечора не зробиш дірки. – Та й вечір недалеко,- озвався хтось. – І добре, бо вже й кістки болять на цій чортовій роботі,- додав один шахтар. – Не журись! – одказав молодий високий парубок,- зате завтра неділя, погуляємо!
– Погуляємо! – трохи зло відказав йому чоловік з бородою. Він приходив на роботу з села і мав сьогодні йти додому, несучи свій заробіток сім’ї. Парубок же той жив на шахті і всі гроші витрачав на себе. Перший був порядний господар і не міг бути прихильний до шибайголови шахтарської. – Погуляємо!
Вам усе тільки б гульки справляти! За гульками й діла не знаєте. – А якого я діла не знаю? – розсердився парубок. – А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що.
– Велике лихо! – відмовив парубок.- Як треба буде, то підіймусь та й візьму кращий. – А воно й справді треба взяти,- промовив Панько. – Ану лиш добудь! – Круть-верть – зараз буде! – сказав парубок.- Ходім, Семене!
Другий парубок, той, що лаяв роботу, пішов з їм до цебра. Три шахтарі посідали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки і позакурювали їх від лампи, що причепили збоку на стіні. Панько не курив.
Він дуже втомився. Сьогодні йому було багато роботи. Хотілося відпочити.
Поки товариші курили й розмовляли, він мовчки сидів, приплющивши очі. Залюбки згадував, що сьогодні піде додому, обмиється, відпочине й побуде в своїй сім’ї. Сім’ї всього – жінка молода та маленький син, років три йому було.
Влітку Панько хліборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробіток давав йому змогу не вбожіти, ще трохи й підправляти своє господарство. Він тепер думав про свою теплу чистеньку хатку.
Вона так і в’являлась йому, а серед неї Одарка. І обличчя в Одарки так наче всміхнулося до нього. Якесь любе, лагідне почування обняло Панька, і йому так схотілося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як він прийде, але завтра вже ж спитається: – А со мені татко принесла з сахти?
Чудний! Завсігди з матір’ю, чує, як на неї кажуть “вона”, то й собі на всіх,- і на чоловіків, і на жінок,- почав казати “вона”. Треба буде взяти йому в крамниці яку канхветину. Бо так тобі любо обніме за шию та й каже: – А со принесла? А Одарка дожидатиме його, хоч як пізно він прийде,- вона не ляже…
Усміх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотілося побачити Одарку зараз біля себе… Ні, самому бути зараз біля неї… – А ось і ми! – гукнув голос мало не над самим Паньком. Панько розплющив очі.
Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя відірвався Панько від своїх мрій і встав. З новим струментом робота пішла краще.
Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була. – Та ну його к бісу,- всі руки обшмугляві – промовив чоловік з бородою, спускаючи руку з молотком.- Буде й стільки! – Не глибоко буде, не розірве враз,- сказав Панько. – Дарма,- удруге можна, коли треба буде.
Панько позастромлював у попровірчувані дірки патрони. – Ну, хлопці, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти. Чотири шахтарі пішли до цебра, покинувши Панька запалювати.
Парубок зачепив старого: – А що, от і приніс, що треба, й не загаялись. – Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смітниках, що ти такий моторний,- відмовив той. – Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрію, а про вас і того нема! – відказав парубок, улазячи в цебер.
– Га-га-га! – зареготалися шахтарі.- От так утяв! – Утяв! – розсердився дядько Андрій, уже стоячи в цебрі в той час, як інші ще влазили. – Утяв!
Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий,- щоб не придавило коли в шахті грудякою. Шахтарі знову зареготались, і під регіт парубок гукнув угору: – Піднімай! Цебер смиконуло й піднесло вгору. – Стій! стій! – скрикнув дядько Андрій. – А Панько?
За реготом та за спіркою шахтарі зовсім забули, що Панько мусить сісти з їми. Вони зирнули наниз і побачили Панька. – Стій! – згукнув з усієї сили парубок.
Цебер спинився. Панько все це бачив. Він одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткі. Вибух мусить бути зараз – ось-ось. Коли цебер спуститься, то каміння вдарить просто на товаришів.
Все це він зрозумів за одну мить. “Що бог дасть!” – промайнуло у його в голові. І перш ніж товариші встигли гукнути, щоб спускати, він голосно крикнув: – Піднімай! Цебер знову смикнуло й відразу винесло нагору. Панько повернувся, щоб кинутися набік у другий хідник.
Але саме в цю мить із темряви блисконуло ясним огнем, потім ударило, і важкий гугот струсонув шахту. Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем. Як дим розвіявся, товариші кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, і його груди були однією великою кривавою раною… 1893.
I. 17. с. Олексіївка.