ДІАЛОГ
ДІАЛОГ (від грецьк. – розмова, бесіда) – жанр давньої української поезії та прози XVI – XVIII ст.
Інша назва – “розмова”, “розмисел”. Розрізняють такі типи діалогічних творів: 1) як різновид драми, побудованої на системі монологів (тут діалог наближається до декламації); 2) як жанр суто літературний, із театром і декламаціями не пов’язаний; 3) як диспути у прозі та філософських творах (зокрема, С. Оріховського, Ф. Прокоповича, а найбільше Г. Сковороди). В драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові й релігійні.
Такими
Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: “Розмова між поляком та ковалем”, “Розмова між жовніром та жидом” та ін. Значно більшого поширення набув літературний діалог без зв’язку з театром, побудований на відтворенні розмови героїв. Така форма вже культивувалася в XVI ст. – “Еклога” Григорія Чуя, Русина з Самбора (розмова латиною двох персонажів – Кастора і Полукса).
Діалогічну поезію значною мірою культивували представники польсько-української літератури першої половини XVII ст., зокрема С. Симонід (“Селянки”, 1614), М. Пашковський (“Україна, татарами терзана”, 1608; “Розмова козака запорозького з перським гінцем”, 1617), В. Кіцький “Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання турецьких нападів” (1615, польською мовою); Б. Зиморович (“Селянки нові руські”, 1663). Чудовий зразок діалогічної поезії створив К Транквіліон – Ставровецький “Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні” (1646), що є розмовою душі й тіла.
Форма діалогу перейшла у XVIII ст.: елегію в розмові між Купідоном і Йоасафом написав латинською мовою І. Ярошевицький: “Купідон, або крилатий амур” (1702); дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович: “Розмова Великоросі! з Малоросією” (1762), у якому подав широку картину української історії і змагань козацтва за свободу своєї землі; М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) “Діалог, або розмову пастухів” (друга половина XVIII ст.) – українською народною мовою; таку поетику використовував і І. Пекрашевич (“Ярмарок” та “Сповідь 1789 р.”). До 80-х років XVIII ст. відносять “Розмову священика з ієромонахом” на тему поліпшення побуту духовенства. У 1786 р. Яків написав діалог “Плач лаврських ченців”, що має вигляд сатири, діалогічна форма тут суто літературна.
Форма діалогу певною мірою перейшла і в XIX ст.; можна назвати діалог “Василь, Кирило і Федько” С. Петрушевича.
Загалом діалогічний жанр у XVIII ст., хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати; найвищий розвиток він мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набуває катехізисної форми – запитань і відповідей, власне, є літературною формою його популяризації; ця форма культивується і в XVIII ст.: “Вірші за запитаннями та відповідями складені” (1743).
Літ.: Петров Н. Очерки из истории украинской литератури XVII и XVIII вв. К., 1911; Рєзанов В. Драма українська. К., 1926. Т. 1; Антологія української поезії. Т. 1. Поезія XI – XVIII ст.
К, 1984; Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI – поч. XIX ст.
К, 1984; Українська поезія XVI ст. К., 1987; Марсове поле. Героїчна поезія на Україні.
Кн. 2. К, 1989.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)