Гончар Олесь Терентійович Тронка
І ТИ – ЛІТАЙ
– Ніщо мені так не пахне, як наш степ, – каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.
І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу, просто серед пасовища, де старий стоїть коло отари з гирлигою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном – рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем – теж для гоєння
Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.
У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь.
А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.
– Не забув? – ставить він перед сином гирлигу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. – 3 яких частин складається гирлига, ану?
– Брак, барнак, брейцара і держак! – чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.
Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.
– Здорово, га? – звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.
Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.
Стоять вони удвох коло отари в степу – один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з гирлигою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, – марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед просторів.
Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю – сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.
І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне просто гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.
Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.
– Отож, кажуть, бог є, – загомонів батько. – А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?
Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.
– Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом.
– Це ж чого воно таке?
– Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті. – Старий враз насупився, похмарнів. – А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?
Син промовчав, нічого не відповів. Помітивши, що водій жде розпорядження, льотчик відпустив його, сказав на прощання:
– До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така відпустка? Старий ще більше насупився, але доскіпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лізти не в своє.
Син тим часом став розпитувати про життя, і батько, заохочений його цікавістю, незабаром гомонів уже про те, що найдошкульніше його пече: про настриг вовни в цьому році та про випаси, що їх дедалі скорочують, принагідне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанів.
– Худоби щорік більшає, розвели її стільки, що ферми тріщать, а прийде зима – годуй чим хочеш. Хіба ж не було, що корів шлангами підв’язували до бантин? Підв’яжуть та ще пробують і доїти! Отак хазяйнуємо, – розпалювався старий. – Навесні, коли зовсім прикрутило, приїздить порадник з області: камкою годуйте! Січіть, здобрюйте і годуйте.
А то спите тут, вишукуєте. Стільки морської трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне!
– Та худоба ж камки не їсть! – здивувався син. – Вогонь і той її не бере. Бензином, бувало, обіллємо, бензин обгорить, а камка вся ціла.
– Отож такий “новатор”. Ну, я на глум не пішов, не став дурну їхню камку збирати. Зовсім хотів уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, заніс був і гирлигу директорові в кабінет: кому передати, кажіть? Та тільки нікому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування.
Молоді? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипеді отару завертати! На кожній руці в цього по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на той, що спішить, по ньому пасе. А ми ж не вічні.
Нас не стане, кому оцю, – батько аж сердито пристукнув об землю гирлигою, – кому її передати?
– То, може, мені? – посміхається син на батьківську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
– Ні, ти – літай.
І після мовчанки знов:
– Тобі – літати.
Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселі, рівно, обопліч ступають по цій твердій забучавленій землі, де льотчик ще, здається, недавно бігав чабанчуком. Рідна сива земля чабанська. Дикі коні гасали по ній із правіку. Чумацькі мажари з кримською білою сіллю важко рухалися по ній.
Мітлиця під ногами тече, тонконіг, типчак. Нема тут боліт, нема мерзлоти, твердь цілинна, спресована віками. Така твердь, що могли б звідси й міжпланетні кораблі стартувати.
Осторонь кошар, на белебні, височить кущик тополь, біліють чабанські будиночки; там уже біганина, метушаться жінки-чабанки, пір’я летить аж у степ, і чути дзвінкий, дівочий, безтямно-радісний крик:
-Ура! Петрусь приїхав!
І вже мчить звідти сестра Тоня, летить, зблискуючи колінами, попереду всіх, а за нею, як хвіст за кометою, – гурт малечі. Розрум’янена, ошаленіла, Тоня з розгону налітає на брата, кидається йому на шию, і вже брат, жарко обцілований, вихопившись, як з полум’я, відзначає про себе, що сестра таки здорово підросла за час його відсутності, стала зовсім уже піддівком. Налита, туга, мов вишня, очі горять, стріляють блиском, а волосся вже накрутила на голові по-модному.
Широко, в один захват кинула очима по степу.
– Де ж таксі?
– А я цього разу не на таксі.
– Газиком? З полігона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму?
На тому, що швидше звуку?
– Колись таки прилечу.
– У нас же є де сісти, глянь!
І вона обвела рукою степ, де світлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валізу і мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось і метляється їй на плечах.
– Клопіт з нею, та й годі, – каже батько з невдоволенням, більше вдаваним. – Ото як накудляла. То кінським хвостом підніме, то розпустить, як утоплениця. Хіба їй екзамени в голові?
На подвір’ї повно малечі, чабанчуків та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанські собаки лащаться, всюди пір’я біліє, а над пір’ям, над курчатами-качатами, над відкритою літньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить і пашить, – над усім цим ясніє добра, всеобіймаюча материна усмішка.
Related posts:
- Гончар Олесь Терентійович Жайворонок І Тут, у відкритім південнім степу, збиралася восени сила-силенна птахів. Вони тут востаннє паслись і відпочивали перед тим, як пуститися в далекі мандри, у вирій. Тоді, восени, майже в кожній хаті жили перепели. Дітвора ловила їх ледве що не голими руками – такі вони були важкі, ситі й ліниві в ту пору. Тепер птахи знову […]...
- Гончар Олесь Терентійович Собор І У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то […]...
- Гончар Олесь Терентійович Людині гімн Можна уявити, з якою любов’ю й надією слухав колись у Чернігові Коцюбинський юного Тичину, його ранні поезії. Був то тільки поетичний заспів, схвильована проба голосу, але скільки в тому голосі було свіжості й природного чару! Яке глибоке чулося почуття, трепетний неспокій і поривання! Смертельно хворий учитель, благословляючи юного поета, мовби передавав йому естафету творчості, сонячної […]...
- Гончар Олесь Терентійович Прапороносці КНИГА ПЕРША АЛЬПИ О РУССКАЯ ЗЕМЛЕ! УЖЕ ЗА ШЕЛОМЯНЕМЬ ЕСИ! “СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ”. I Одтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів. На переправі стали прикордонники, перевіряючи документи бійців і окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста […]...
- Гончар Олесь Терентійович Людина і зброя 1 Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА – Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено вічний вогонь на могилі Невідомого солдата. Ще все як було. […]...
- Гончар Олесь Терентійович Микита Братусь I Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Сніги тікають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється – засиніло зовсім по-весняному. Сад мій стоїть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки. – Здрастуй, – кажу йому, знімаючи шапку. Щоранку знімаю перед ним свою заячу шапку, зав’язану вухами на […]...
- Гончар Олесь Терентійович Бригантина I Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких […]...
- Гончар Олесь Терентійович Блакитні вежі Яновського Пригадуєте ту першу вражаючу фразу “Вершників”, той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компаніївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо “округ здіймалося вгору блакитними вежами”? Коли вийшли “Вершники” в нашому студентському середовищі, поміж закоханих в літературу юних ентузіастів точились дискусії навіть з приводу цих блакитних веж: […]...
- Гончар Олесь Терентійович Поборник справедливості Усі народи нашої країни разом з російським народом віддають сьогодні данину шани й любові одному з найшляхетніших письменників дев’ятнадцятого сторіччя. Тургенєву належить почесне місце серед тих, хто творив світову славу російському роману – роману, що вже понад сторіччя справляє величезний духовний вплив на уми людей у всіх країнах, на розвиток літератур Заходу і Сходу. Переймаєшся […]...
- Гончар Олесь Терентійович Подвиг Каменяра Україна нова, возз’єднана, соціалістична вшановує сьогодні свого великого сина, свого славетного Каменяра. Для цього ми у Львові. Окрім усього, Львів дорогий нам ще й тим, що це місто Франкове, місто його титанічної праці, Каменярева фортеця, звідки він словом гарматної сили бив по імперіях зла і реакції, по брехні й тупості, звідки він подавав руку дружби […]...
- Гончар Олесь Терентійович Крапля крові РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Людське життя. Воно як свічка: дмухнув вітер, і – вгасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша – прокуріла десь у глухім кутку і здиміла, не віддавши нікому жодного променя. Та найболючіше, коли […]...
- Гончар Олесь Терентійович Слово про Буревісника Талантові Горького випало розкриватися в атмосфері задухи, в умовах поліцейської антидемократичної держави, де сваволя була дужча, ніж закон, де тупий донощик і жандарм безкарно полювали на кожну живу, вільну і незалежну думку, де такі люди, як Чехов, Короленко і сам Горький, люди, що зробили б честь будь-якій нації, офіційно розглядалися, як щось небажане для країни. […]...
- Гончар Олесь Терентійович Безсмертний полтавець Іван Петрович Котляревський належить до тих довгожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають рубежі сторіч, далеко йдуть за межі їм відміряного часу. Два століття живе на світі безсмертний автор “Енеїди” й “Наталки Полтавки”, поет, веселий мудрець, що в ньому мовби уособився оптимізм народу, його дужий, непідвладний смуткові дух, патріотичне чуття, обдарованість, моральна […]...
- Гончар Олесь Терентійович Пізнє прозріння Срібне небо низьке. Дюни, валуни. Десь у субтропіках земля родить чудернацькі плоди золоті, а тут вона родить каміння. Ціле життя люди визбирують його: цей рік визбирають, очистять від нього поле, а наступної весни каміння знову виросло, полізло головешками з грунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землі. Понад затокою – рибальські селища та сосни де-не-де. […]...
- Гончар Олесь Терентійович За мить щастя У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод – храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив’яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а […]...
- Гончар Олесь Терентійович Довженків світ Коли думаєш про Довженка, про коріння його дивовижної творчості, щоразу чомусь уявляється така-от картина. Ще він хлопчик, уперше їде з батьками до міста. Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі; зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвидняється, і раптом, дух захопивши хлоп’яті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ранковий міраж, сяюча […]...
- Гончар Олесь Терентійович Геній Достоєвського 1 Громадськість України вшановує Федора Михайловича Достоєвського, великого сина Росії, письменника-мислителя, чий художній геній був і є таким відчутним для розвитку всієї світової культури. В художньому дослідженні людини, її психології Достоєвський сягнув тих глибин, котрих до нього мало хто сягав. Художник зазирнув у безодні, в найглибші надра людської душі – і йому відкрились найскладніші властивості […]...
- Гончар Олесь Терентійович Берег любові І У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища проводять на території фортеці, заняття з протиповітряної оборони. З ношами, у важкому спецодязі, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юні медички з сміхом долають уявну радіоактивну зону, долають учбову смерть і все когось рятують, рятують, рятують. Територія між […]...
- Гончар Олесь Терентійович Вічне слово З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належать “Кобзар”, книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на […]...
- Гончар Олесь Терентійович Шевченко і сучасність I 1 Ювілей Тараса Шевченка став святом нашого братерства, світлим святом багатонаціональної соціалістичної культури. Найкращим вінком безсмертю Тарасовому є живий вінок нашої дружби – ленінської дружби народів. Бо саме вона, ця дружба, зібрала нас тут, у цьому братньому колі, зібрало єднаюче всіх нас почуття шани й любові до геніального сина українського народу, до великого поета-революціонера. […]...
- Гончар Олесь Терентійович Голос ніжності й правди Що справжні поети велика рідкість, видно хоч би й з того, що відтоді, як пішов із життя Володимир Сосюра, ми й досі почуваємо його відсутність, без нього так і зосталась незаповненою в літературі та поетична сфера, де протягом десятиріч панував його неповторний талант. Син Донеччини, задушевний лірик, він був серед тих, хто глибоко відчув красу […]...
- Гончар Олесь Терентійович Штрихи до портрета Остапа Вишні Усього один раз довелося мені бути з ним на полюванні десь на полях Переяславщини – поїхали “на зайця”… Грудень був, холод, похмурий день, мерзла рілля під ногами та гостра поземка. Цілий день ходили в тих полях, так і не побачивши зайця, цілий день маячила десь далеко на ріллі зсутулена і якась беззахисна, наче вітром похилена […]...
- Гончар Олесь Терентійович Олесь (Олександр) Терентійович Гончар провів свої дитячі роки в слободі Суха Козельщанського району Полтавської області. Вчився в Харківському технікумі журналістики. Потім, після недовгої роботи в періодичних виданнях, вступив до Харківського університету на філологічний факультет (1938 p.). Після війни закінчив навчання у Дніпропетровському університеті. Почав друкуватися ще до війни: у 1941 році вийшла його повість “Стокозове […]...
- Собор – Олесь Терентійович Гончар Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.) “Собор” Перша публікація роману Олеся Гончара ” Собор “, що вийшла у серії “Романи й повісті” у 1968 p., була з захопленням зустрінута літературознавцями і критиками. Та хіба могло бути інакше, коли автор створив галерею позитивних персонажів, представників повоєнного покоління трудівників, показував плідну працю робітників і селян на благо Батьківщини. […]...
- Прапороносці – Олесь Терентійович Гончар Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.) “Прапороносці” “Поетичний пунктир походу” – поезія Олеся Гончара допомогла письменникові у створенні трилогії “Прапороносці”. Робота над творами воєнної тематики під час наступу реакційної критики була нелегкою. Згодом письменник сам зазначить це у своїх спогадах: “Якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб прорватися до правди, до зображення війни […]...
- Значення творчості – Олесь Терентійович Гончар Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.) Значення творчості Олесь Терентійович Гончар – всесвітньо відомий письменник і громадський діяч. Його високо гуманістичні твори вражають глибиною і масштабністю мислення. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а й доля всього людства. Уже в першому своєму визначному творі – трилогії “Прапороносці” устами своїх героїв він гнівно засудив війни і […]...
- Життєвий і творчий шлях – Олесь Терентійович Гончар Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.) Життєвий і творчий шлях Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 pp. в слободі Сухій на Полтавщині. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломовки (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Хлопчик знав матір лише за фотографією та […]...
- До якої суспільної проблеми привертає увагу Олесь Гончар образом Володьки Лободи? (За романом “Собор”) ОЛЕСЬ ГОНЧАР 11 КЛАС ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ ОЛЕСЬ ГОНЧАР До якої суспільної проблеми привертає увагу Олесь Гончар образом Володьки Лободи? (За романом “Собор”) Олесь Гончар – яскравий і самобутній талант. Його проза поетична, лірико – психологічна. Із сторінок його творів видно автора – митця, чутливого до нового, до проблем віку, до того, що вимагає втручання […]...
- Олесь Гончар “Прапороносці” “Прапороносці” Олеся Гончара Прапороносці – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з “проривом “до правди, […]...
- Олесь Гончар – співець прекрасного в людині Творчий процес – це завжди вихід за межі свого “я”. “Молодий, самобутній голуб” із роману “Таврія” є своєрідним образом-символом естетичної позиції Олеся Гончара, однією з найхарактерніших особливостей якого було “розривання себе між спрагою світла і потребою зазирнути в чорні глибини людської природи”. Гончарове поривання до світла переконує, бо навіть у безвиході можна знайти вихід, якщо […]...
- Олесь Гончар – Блакитні Вежі Яновського (Скорочено) Пам’ятаєте ту першу вражаючу фразу “Вершників”, той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компапіївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо “округ здіймалося вгору блакитними вежами”?.. Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно зваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю. […]...
- За мить до щастя (скорочено) – Гончар Олесь Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про […]...
- ЗНО – Олесь Гончар – Література XX ст Література XX ст. Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету. У перші дні війни пішов добровольцем на фронт […]...
- За мить до щастя – ОЛЕСЬ ГОНЧАР Скорочено Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про […]...
- Олесь Гончар – За мить щастя (СКОРОЧЕНО) Олесь Гончар За мить щастя (СКОРОЧЕНО) Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в […]...
- Собор як символ духовної краси людини – ІІІ варіант ОЛЕСЬ ГОНЧАР 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ОЛЕСЬ ГОНЧАР Собор як символ духовної краси людини ІІІ варіант Чи часто ми замислюємося над тим, якою повинна бути справжня людина? Здається, ні. Тому з кожним роком стає усе важче знайти справжніх друзів, побачити на вулицях усміхнені, добрі обличчя. Наші душі втрачають змогу сприймати красу, перестають розуміти навколишній світ, […]...
- Тема 35. Олесь Гончар – Література XX ст IV. Література XX ст. Тема 35. Олесь Гончар (1918 – 1995) Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету. […]...
- Олесь Гончар Існує думка, що по-справжньому можна пізнати й зрозуміти письменника, лише побувавши на його батьківщині, у місцях, пов’язаних з його життям і творчістю. І вона має підстави для існування. Життя й творчість Олеся Гончара пов’язані з Полтавщиною, Харківщиною, Дніпропетровщиною, де він народився, учився, працював, з Києвом, де продовжував навчання в аспірантурі, працював і де жил з […]...
- Гончар Олесь Собор (скорочено) ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918-1995) СОБОР І Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів. Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища – старий собор, який зберігає […]...
- ОЛЕСЬ ГОНЧАР Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара […]...