Лір герой трагедії У. Шекспіра “Король Лір”
Сказання про короля Ліра та його дочок належать до числа найдавніших переказів-легенд Британії. Вперше їх літературна обробка зроблена англійською літописцем Джеффрі Монмутского в його латинської “Історії Британії” (1135). Згодом переказ легенди, вже по-англійськи, зустрічається в багатьох віршованих хроніках: від поеми Лайамона “Брут” (бл. 1200) до знаменитих “Хронік” Р. Холін-шеда (1577), що з’явилися джерелом багатьох шекспірівських сюжетів.
Окремі деталі взяті Шекспіром з поеми Едмунда Спенсера “Королева фей” (1590),
Однак для основної лінії сюжету Шекспір скористався п’єсою свого безпосереднього попередника і сучасника (чиє ім’я до нас не дійшло) “Трагічна історія короля Ліра та його трьох дочок” (1594). Втім, ця п’єса являє собою відверто дидактичну за своїм звучанням драму на тему про обов’язки і борг дітей по відношенню до своїх батьків, не більше того (примітно, що багато сучасні англійські режисери часто схильні ставити шекспірівського “Короля Ліра” як п’єсу про те, що дітям робити з вижили
Трагедія оповідає про людину, наділену безмежною владою і відрікається від неї, не усвідомлюючи, якими будуть наслідки цього акту: для його країни, ввергнута в смуту і анархію, для його розпаду сім’ї (дві його старші дочки – Гонерілья і Регана, почавши з вигнання батька, приходять до взаємної ворожнечі та ненависті) і, нарешті, для нього самого. Відрікшись від престолу, Л. порушив існуючі від віку підвалини, на яких грунтувалася вся ця піраміда: державна, сімейна, – і в результаті обидві впали. Історія Л. – це грандіозний шлях пізнання, який проходить він, – від осліпленого мішурою своєї влади батька і монарха – через їм самим “інспіроване” руйнування – до розуміння того, що істинно, а що хибно, і в чому полягає справжня велич і справжня мудрість. На цьому шляху Л. знаходить не тільки ворогів – у першу чергу ними стають його старші дочки, а й друзів, які залишаються йому вірні, незважаючи ні на що: Кента і Блазня.
Через вигнання, через втрати, через безумство – до прозріння, і знову до втрати – смерть Корделії – і в фіналі вже до власної смерті – такий шлях шекспірівського Л. Трагічний шлях пізнання.
“Король Лір” – одна з вершин світової драматургії, і тому природно, що з приводу її трактувань (як чисто літературознавчих, так і сценічних) тисячу разів зламані списи. Серед незліченних театральних версій трагедії існують, проте, деякі, стали не менш легендарними, ніж сама п’єса.
Першим виконавцем ролі Л. був Річард Бербедж, перший трагік трупи Слуг Лорда-камергера, що грала в знаменитому театрі “Глобус”. У XVII столітті – Девід Гаррік (театр “Друрі-Лейн”, 1742); в першій половині XIX століття – актори-романтики: Едмунд Кін в Англії (1820), Людвіг Деврієнт в Німеччині, П. С. Мочалов в Росії (1839) . Не менш знаменитим був його “суперник” – петербурзький трагік В. А. Каратигіна, представляв классицистическую традицію (1838). У другій половині XIX століття одним з найбільш знаменитих виконавців ролі Л. став Генрі Ірвінг (1892). У XX столітті – А. Б. Бассерман, у виставі, поставленій в Німеччині Максом Рейнгардт (1913), і, зрозуміло, багато англійські актори: Л. Олів’є (у власній постановці 1946; ця ж роль стала наприкінці 1980-х рр.. його останньої шекспірівської роллю), Пол Скофілд в знаменитому спектаклі Пітера Брука (1962). Одним з найбільш відомих став спектакль, поставлений Джорджа Стрелера (1972), де роль Л. виконав Тіно Карраро.
У Росії легендарним виконавцем ролі Л. став С. Міхоелс (1935). Широку популярність придбав фільм, поставлений Г. М. Козинцевим (1970, у ролі Л. Юрі Ярвет).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)