Вальсінгам – герой трагедії О. С. Пушкіна “Бенкет під час чуми”
Вальсінгам – герой трагедії О. С. Пушкіна “Бенкет під час чуми” (1830), четвертої, заключної п’єси “дослідів драматичних вивчень”, відомих під редакторським назвою “Маленькі трагедії”.
Літературним джерелом “Бенкету” є драма англійського поета-романтика Д. Вільсона “Чумний місто” (1816). Трагедія Пушкіна представляє собою переробку однієї лише картини (акт I, сцена 4) драми Вільсона. У “чумному місті” Едвард Вальсінгам (Edward Walsingham) – особа епізодичне; його бачать в компанії бенкетуючих які повернулися з
У Пушкіна В., або голова, як він позначений у ремарках, – герой, який замикає ряд трагедійних характерів тетралогії (Барон, Сальєрі, Дон Гуан).
Колізія образу В.: людина, роздавлений страхом смерті, одержимий жахом перед “безоднею похмурої “, на краю якої він виявився, вирішується на бунт. У гордій самоупоеніі він славить “царство Чуми”, знаходячи у її згубний дії джерело “невимовних насолод”, але в якийсь момент усвідомлює всю міру власного блюзнірства. Після розмови зі Священиком В. розуміє, що заколот проти чуми, його самого і всіх бенкетуючих, возжелавший
Не здатні духовно протистояти грізній силі, яка приносить смерть, В. і його співтрапезники по суті укладають угоду з чумою, продають їй свої душі, щоб зберегти тіло. Прозріння настає, коли Священик нагадує В. про померлу матір, над могилою якої він ридав і “з криком бився”, яка тепер, мабуть, “плаче гірко в самих небесах, дивлячись на бенкетує сина”, чуючи його голос, “співаючий скажені пісні, між благання святий і тяжких зітхань “. В. розуміє, що він вже не той, яким був колись, – “чистим, гордим, вільним”, що небеса для нього зачинили свої ворота, і їх “невдаха дух не досягнет”. На цьому моменті прозріння і істини Пушкін обриває дію. Остання ремарка трагедії: “Бенкет триває.
Голова залишається занурений в глибоку задумливість “.
У фільмі М. Швейцера” Маленькі трагедії “(1979) герой” Бенкету “так нічого і не усвідомив. Останнім його словом став гімн чумі, пересунути в розв’язку трагедії: заключним акордом стала фраза про насолоду, доставленої тим, “що загрожує загибеллю”, а загальним підсумком – чисто епікурейський вибір героя, вся мудрість якого укладена в прислів’ї: помирати – так з музикою. Скажений пір під час чуми, “заварений” Пушкіним під випробування герою, перетворився на своєрідне подібність давньоримських ludi funebres, що супроводжували поховальний ритуал.
Таке “язичницьке”, “античне” прочитання трагедії йде від російських “еллінів” початку XX століття (Вяч. І. Іванов), діонісій-ські захоплення яких були схожі на “захоплення” В. і не залишали місця “задумі” останнього.
Тематика пушкінського “Бенкету” перегукується з віршем “Герой”, датованим 29 вересня 1830 (дата завершення трагедії – 6 листопада того ж року). В образі “героя” Пушкін вивів Наполеона, який під час єгипетського походу відвідав госпіталь у Яффі, де знаходилися його солдати, заражені чумою. В очах Пушкіна Наполеон був лик не в бою і не на троні: він став “небу одним”, коли, ризикуючи життям, тиснув руки вмираючим, аби підтримати їх. Наполеон грає зі смертю, як і В., але не заради себе, а в ім’я інших.
В. хоче втопити власний страх, Наполеон намагається звільнити від страху “перед похмурим недугою” своїх воїнів, “таврованих дужою чумою”. У подібних ситуаціях обидва персонажі надходять відважно, героїчно, але Героєм є Наполеон, наступний покликом серця: “Залиш героєві серце; що ж / / Він буде без нього? Тиран! ” “Бенкет під час чуми” вперше був поставлений в Олександрійському театрі (1899, в ролі В. – В. Н. Давидов).
На сюжет трагедії написана опера Ц. Кюї (1901).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)