Макар Долгорукий – центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського “Підліток”
Макар Долгорукий – центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського “Підліток” (1875), юридичний батько Аркадія Долгорукого (Підлітка), колишній кріпак Вер-сшова. П’ятдесяти років одружився на вісімнадцятирічній дворової Софії Андрєєвої, “круглої сироті”, виконуючи обіцянку, дану її батькові, “виростити і взяти за себе”. Після того, як дружина зійшлася з Версилова, став мандрівником, але зв’язків з “сімейством” не переривав; за словами Аркадія, “де б Версилова не були, неодмінно повідомляв про себе” і “раз
1-6), роль цього персонажа в основну інтригу незначна: своєю смертю він звільняє мати Підлітка. Однак автор надавав цьому образу велике значення і різко заперечував проти його недооцінки. За спогадами НДС.
Соловйова, Достоєвський був незадоволений оцінками критикою “одного з найбільш улюблених ним діючих осіб” Підлітка “”.
Поява М. Д. в останній частині мотивується особливою роллю його у долі Підлітка: подальші “прогресивні падіння” юнаки після зустрічі з мандрівником
В остаточному тексті значення цього образу виявляється послідовно проведеним протиставленням “мандрівник” – “блукач” (Версилов): найбільш значним вчинків, висловлювань, переживань останнього відповідають паралельні епізоди, пов’язані з М. Д. Так, відмова Версилова від спадщини на користь князів Сокольський, що поставив під удар добробут сім’ї, співвідноситься з витребуваних М. відступних за дружину; згодом, за словами Аркадія, вона “залишилася б буквально без гроша на старості років”, якщо б не ці гроші, “які він залишив їй все цілком, до останнього рубля”. Паралельні вставні новели – “афімьев-ська бувальщина” М. Д. і романтичний пейзаж “золотого століття” (Версилов). Особливо показово зіставлення манери спілкування “батьків”: багато разів підкреслювана іншими персонажами проповідницька інтонація “пророка” Версилова, блискуче оформляє свої думки, і бесіда М. Д., яка характеризується Тетяною Павлівною як “розмова в гуртку”.
Аркадій неодноразово наголошує образність мови М. та її нераціонального.
Про цю ж особливості говорить і Версилов: “Кілька хром в логічному викладі, часом дуже відволікання; … з поривами того самого загальнонародного розчулення, яке так широко вносить народ наш у своє релігійне почуття”. В. А. Міхнюкевіч вважає таку манеру мовлення тісно пов’язаної з соціальним статусом М. Д. – Мандрівництва, що йде корінням у Давню Русь. Найбільш розгорнуту характеристику М. Д. дає Версилов. Ця характеристика близька визначенню “смиренного” типу, який Достоєвський виділяв як вищий у російській народі: “якесь благодушність, рівність характеру і, що найдивніше, мало не веселість. А головне… скромна шанобливість… яка необхідна для вищого рівності здатність поважати себе саме у своєму становищі, яке б воно там не було і яка б не дісталася… доля “. “Здатність поважати себе саме у своєму становищі” виявляється в тому, що М. Д. подобається його “княжа” прізвище, дратівлива Аркадія.
Філософська критика російського зарубіжжя (митрополит Антоній (Храповицький), В. В. Зеньковський, К. В. Мочульський та ін) розглядає образ М. Д. як тип народної святості, висхідний до житійної літератури, підкреслюючи його унікальність для Достоєвського, праведники якого (Тихон в “Бісах”, старець Зосима в “Братах Карамазових”) належать до кола освічених людей. А. С. Долінін звертає увагу на близькість М. Д. некрасовском Власу, на що вказує не тільки пряма цитата з вірша, а й окреслення характеру до мандрівництва – “був характеру впертого… говорив з амбіцією, судив безповоротно”. Безсумнівна також близькість М. Д. того типу, який Достоєвський характеризував як “жахливо коханий” “комічний тип маленьких чоловічків, серйозно воображающих, що 243 вони своїм мікроскопічним дією і завзятістю в стані допомогти загальній справі, не чекаючи загального підйому і почину” (“Щоденник письменника” за січень 1876) .
(1 votes, average: 5.00 out of 5)