“Образ Петербурга в романі Ф. Достоєвського “Злочин i кара”
Мотив Петербурга, образ Петербурга у творах Достоєвського – незмінний мотив, незмінний образ. Тому поняття “Петербург Достоєвського” давно і міцно увійшло в побут критиків і дослідників літератури. Всякий, хто хоч раз бував у північній Пальмірі, читаючи петербурзькі романи Достоєвського, подумки обов’язково проецирує події, що відбуваються в них, на вулиці і площі реального Петербурга, хоча письменник часто з топографічною точністю вказує адреси своїх героїв і маршрути їх пересувань по місту.
Петербург Достоєвського –
Роман відкривається дією, яка відбувається в брудних петербурзьких нетрях, де страждають і мучаться бідняки: дрібні чиновники, студенти, жінки, відкинуті суспільством, обірвані, голодні, злиденні діти. Скрізь темно, душно, брудно, бруд, сморід і всяка гидота.
Петербург комірок, сходів, публічних будинків, шинків,
У романі “Злочин і кара” ми з першої сторінки опиняємося на брудних петербурзьких вулицях, разом з Раскольниковим заходимо в темні колодязі і глухі двори, піднімаємося по вузеньких сходах, потрапляємо в розпивочні, трактири, прибуткові будинки, настільки густо заселені, що вони часом нагадують Ноїв ковчег. Навіть спека, духота і сморід незмінні атрибути спекотного петербурзького літа здається і використовується Достоєвським не стільки в якості характеристики обстановки дії, а як вираження психологічного стану людини, що відчуває себе запертою в цьому кам’яному мішку.
Дуже важливе значення має в романі опис житла Раскольникова. Це маленька кімнатка з убогої обстановкою, що нагадує чи то труну, чи то шафу. Герой відчуває себе в ній немов у в’язниці і постійно зазнає потребу вийти з цих похмурих стін.
Правда, і поза межами своєї кімнати він не знаходить полегшення: саме в такій обстановці і могла зародитися теорія Раскольникова, що привела його в кінцевому підсумку до злочину.
Нічим не краще і кімнатка в самому кінці сходів, на самому верху, під дахом, в якій тулиться сімейство Мармеладових. Достоєвський знову гранично точний у її описі: читач запам’ятає і закоптілі двері, і діряве старе простирадло, що служило в якості перегородки. Справа не тільки в убогості, яка є неминучою долею бідняків.
По суті, у героїв Достоєвського взагалі немає будинку як такого, найбільше, що вони мають, це тимчасовий притулок, в якому самі вони відчувають себе вкрай некомфортно.
Однак якими б убогими і жалюгідними не були їхні кути, перспектива бути викинутими на вулицю, залишитися зовсім без даху над головою, ще страшніше. А ця загроза постійно витає і над Раскольниковим, і над Разуміхіним, і над Мармеладовим, і над тисячами таких же, як вони, ізгоїв суспільства. Про Раскольникова, наприклад, сказано, що він наймав комірчину від мешканців, тобто у тих, хто сам не мав власного будинку і, в свою чергу, знімав квартиру.
Це не просто точна деталь, а й символ крайньої незадоволеності героїв.
Ставши на точку зору своїх героїв, Достоєвський майже демонстративно уникає парадних міських пейзажів, опису архітектурних красот столиці. Коли ж Раскольников раптом виходить на набережну Неви і повертається обличчям до Зимового палацу, він відчуває, що від цієї чудової панорами на нього віє нез’ясовним холодом, духом німим і глухим повної для нього ця картини.
Навпаки, велике значення в романі набувають сцени, що розгортаються в багатолюдних місцях. Достоєвський часто виносіть дію на вулицю, на площу, в розпивочні. На тлі цього постійного велелюддя ще гостріше сприймається самотність не тільки головного героя, але і більшості інших персонажів роману. Зображуваний Достоєвським світ петербурзького життя – це світ загального нерозуміння, байдужості людей один до одного.
Винятки з цього правила рідкісні, але від того ще цінніші. Сповідь Мармеладова в розпивочній постійно переривається насмішками, і тільки Раскольников виявляється здатним вислухати і зрозуміти цю нещасну людину.
Заламуючи руки, б’ється в істериці Катерина Іванівна, а для натовпу, що зібрався подивитися на те, що відбувається, – це лише свого роду спектакль, забава. Видно, правий був Мармеладов, коли говорив про те, що нема куди людині піти.
А скільки ще епізодичних персонажів, доль, які до зору письменника підпадають на одну лише мить, зустрічаємо ми в романі: це і дитина, яка, надтріснутим голосом виспівувала “Хуторок” під акомпанемент шарманки, і утоплена, що кинулася з мосту в річку, і п’яна дівчинка на бульварі, переслідувана франтом, що шукав відомих задоволень, і обшарпанці, що перелаюються між собою, і п’яний солдат з цигаркою, і багато інших.
Всі ці швидкі замальовки поступово складаються в цілісну картину похмурого, бездушною життя, допомагають краще зрозуміти, чим породжена теорія Раскольникова. Адже вона не тільки гра розуму, а й бунт проти нелюдського життя, навколишнього світу героя.
Вчитуючись в так звані масові сцени роману, вдумуючись у відносини людей один до одного, ми все ясніше розуміємо, що головна проблема зображеного Достоєвським злого життя полягає не стільки в жебрацьких умовах існування більшості персонажів його роману, скільки в атмосфері загальної байдужості, втрати людяності, високих моральних начал.
Образ Петербурга, образ сучасного Достоєвському життя, стає втіленням цієї кризи людяності. Петербург Достоєвського – місто, в якому неможливо жити: він нелюдяний. Куди б не повів нас письменник, ми потрапляємо не в людське житло. Адже моторошно жити не тільки в труні, яку винаймає Раскольников, але і в потворному сараї Соні, і в прохолодному кутку, де мешкає Мармеладов, і в окремому номері, задушливому і тісному, в якому проводить свою останню ніч Свидригайлов.
Це місто вуличних дівиць, жебраків, бездомних дітей, трактирних завсідників і тих, хто приречений на повсякденне трагічне життя. Атмосфера Петербурга Достоєвського – це атмосфера тупику і безвиході.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)