Олександр Олесь – Печенізька облога Києва (Княжа Україна)
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ КНЯЖА УКРАЇНА
Печенізька облога Києва Раз дізнались печеніги, Що для бою час настав,
Що в Болгарїї далекій Забарився Святослав. Наче хмари, бідний Київ Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми, Тарабани загули. А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти, Став людей косити голод, Став в могили їх нести. А в той час гуляє Претич З дужим військом за Дніпром…
Та не станеш буйним вітром І не зробишся орлом. Полетіли б і сказати: “Ви на волі, соколи, А наш Київ сірим муром Печеніги облягли”.
Стали думати кияни,
“Я піду!” – хлоп’я говорить. “Ти ж мале ще, молоде… ” “Я піду”, – хлоп’я говорить І з вуздечкою іде. Вийшов з міста, в яр спустився, Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю, Йде, неначе печеніг. Ось і табір, Глянув – війська, Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба, На триногах казани. А на сонці сяє зброя, Сяють, блискають списи…
Як пробитися крізь хмару, Як пройти через ліси?! “Де ти, Претич-воєводо, Де ти, князю Святослав?!” – Так собі подумав хлопець І у когось запитав: “Чи не бачили ви,
Тут буланого коня? Я пустив його на пашу, Та й заснув на хвильку я… ” “Ні, не бачив… ач, роззява! Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку… Стратиш голову свою”. “Треба йти питати інших… Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий, Гей, озвися, де ти є?!” Вдалині Дніпро синіє…
Хлопчик плаче, як ягня: “Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня?” Ось уже і любий берег, Хвилі весело шумлять… Він оглянувся – далеко
Вороги його стоять. І схопив себе за груди, На собі одежу рве, Через мить уже по хвилях На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця Печенізьки вояки, І за ним біжать, женуться, Як за сарною вовки. Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед, То пірне хлоп’я у воду, То заб’ється в очерет. Стріли падають у воду, Наче чорні блискавки…
Попливти б, – але бояться Печенізьки вояки. А мале хлоп’я давно вже Степом котиться-летить… Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить. Ось уже і рідний табір, Ось і Претич, вояки… Ах, здається, по степу він Розгубив свої думки.
Прибігає, важко диха, Ледве встоїть на ногах… Закричав – і гнів палає В огняних його словах.
“Воєводо і вояцтво! Ви гуляєте, орли, А наш Київ, наче хмари, Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде Швидко з голоду помруть, Швидко з голоду наш Київ Печенігам віддадуть”. Пильно слухає вояцтво,
Що розказує хлоп’я… Меч стискає воєвода І сідає на коня. “Вояки! вперед! на поміч! – Вірний Претич закричав, – Хай живе наш славний Київ, Хай живе наш Святослав”. Обернувся в вулик табір…
Крики, ржання, метушня… Кожний бравсь за спис, за зброю І… на огиря-коня. І злякались печеніги…
Крик пішов і залунав, Що вертається з походу Переможець Святослав. Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп’я. І давно вже в серці нашім Вмерло лицаря ім’я.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)