Поль Верлен “Поетичне мистецтво”, “Так тихо серце плаче…”
XIX СТОЛІТТЯ
Поль Верлен “Поетичне мистецтво”, “Так тихо серце плаче…”
Поль Верлен (1844-1896) – французький письменник, поет, символіст.
Народився ЗО березня 1844 року в містечку Мец у сім’ї військового інженера, який рано помер. Мати, дочка багатого цукрового фабриканта, одна виховувала дитину. У 1851 році Верлен навчався в Парижі, у приватному пансіоні Ландрі. Згодом Верлен продовжив навчання в паризькому ліцеї Бонапарта. У 1862 році, склавши іспит на звання бакалавра, слухав лекції в училищі правознавства.
Проте навчання
Уже в юнацькі роки у Верлена з’являється схильність до літературної творчості. Він зачитується віршами III. Бодлера, поетів-“парнасців” Т. де Банвіля і Т. Готьє.
Восени 1862 року Верлен записується на факультет права – вивчати юриспруденцію, та незабаром через матеріальні нестатки полишає навчання і стає до роботи.
У 1866 році Верлен публікує свої вірші в журналі “Сучасний Парнас” і видає власним коштом збірку “Сатурнічні поезії”.
Основним критерієм прекрасного, на їх думку, мала бути досконалість форми, “рівновага між об’єктивним і суб’єктивним”, і цей принцип почасти зберігається в поетичних образах молодого Верлена. Однак вірші “Сатурнічних поезії” вже мають ознаки оригінального верленівського стилю: меланхолійність інтонації, здатність передавати таємні порухи душі, її “музику”.
Збірка присвячена тим, хто народився “під знаком Сатурна”, усім, “хто нещасливий на землі, кого тривожить бентежна уява, хто приречений на землі, а можливо, і на віковічні страждання”. Саме таким бачив поет себе й свого читача, сподіваючись на його співчуття. Поет захоплено говорить про твори та предмети мистецтва, часто вживає слова прекрасне, ідеал, безпристрасний, байдужий.
Але в його сприйнятті світ не є холодно-гармонійним і прекрасно-байдужим, яким він поставав у “парнасців”. Створені Верленом пейзажі здебільшого зображують осінь, захід сонця, сутінки (“Осіння пісня”, “Сонце на спаді”, “Never more”). Ліричний герой цих віршів статичний, у його застиглості відчутне щось фатальне.
Наприкінці 60-х років Верден співпрацює з літературними журналами; у 1869 році видає власним коштом збірку під назвою “Вишукані свята”. Відправним пунктом для створення збірки прислужилися поетові книга братів Гонкурів про мистецтво XVIII ст., окремі вірші В. Гюго і Т. де Банвіля, а також відкриття залів Лувру, присвячених цій “галантній” епосі.
У збірці “Вишукані свята” Верлен використав характерний для “парнасців” прийом створення пейзажу: не враження від живої природи, а її відображення в живописі надихають поетичні рядки. Поета захоплюють картини Ватто, Фрагонара, Греза, проте, замальовки природи набувають суто верленівського характеру “пейзажу душі”, вони підпорядковані тут основному художньому завданню – виявити відтінки стану душі ліричного героя. Дами й кавалери, які з’являються в книзі, не живуть у реальному світі, а існують як гра уяви, як примхлива вистава на тлі витонченого “пейзажу душі”: “Твоя душа – витворний краєвид, //Яким проходять з піснею і грою // Чарівні маски, радісні на вид, // Та сповнені таємною журою”.
Вірші “Вишуканих свят” написані в новій, абсолютно відмінній від “парнаської”, меланхолійно-грайливій формі, яка допускає розмовну інтонацію. Поет бавиться новими, неможливими в традиційному віршуванні римами.
Збірка “Вишукані свята” дала поштовх подальшим творчим шуканням самого Верлена і А. Рембо. Любовна пристрасть до Матильди Моте, чарівної шістнадцятилітньої дівчини навіяла Верлену вірші, зібрані в третій книзі “Добра пісня” (1870). Це розповідь про палке й водночас несміливе кохання до дівчини, яка полонила поета чистотою і жіночою чарівністю. Віршам, які увійшли до збірки, притаманна спільна мелодія.
Голос поета стає ніжним, ліричним. Він пише про очікування, про нетерпіння, з яким “чекає союзу двох сердець”, про скромну принадність своєї нареченої, про пробудження в душі високих почуттів. У цілому збірка знаменує перехід від “епічного” до особистого, повсякденного, до вражень “цієї миті”. Проникливе засвоєння подробиць буття, звичайних, щоденних речей, які Верлен перетворює на деталі істинно поетичного світу, на “пейзаж душі”, – усе це, як і характерна природність вірша, стає ознакою “імпресіоністичної поезії”. Збірку “Добра пісня” було видрукувано влітку 1870 року, напередодні франко-прусської війни.
Саме тоді відбулося й весілля Верлена та Матильди. Молодята оселилися в Парижі, і незабаром їм довелося пережити облогу столиці прусськими військами.
Сподіваючись на сімейне щастя та домашній затишок Поль Верлен у 1870 році одружився з Матильдою Моте, проте згодом поету довелося зазнати розчарування у своїх задумах. У 1871 році Верлен не підкорився версальцям, залишився в Парижі, працюючи в бюро преси Паризької комуни. Тому йому довелося пережити репресії та кривавий терор, тривалий час переховуючись. Так він приохотився до алкоголю.
Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Рембо.
У серпні 1871 року юний Рембо надсилає Верлену листа з віршем “П’яний корабель”, а потім приїжджає до нього в Париж. їхні стосунки були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом, Рембо став його постійним супутником, завсідником гулянок у кафе. У липні 1872 року обидва поети вирушають у Бельгію, а звідти – в Англію, де, терплячи голод і холод, часто задурманені алкоголем, вони проводять час у безкінечних суперечках та сварках.
Улітку 1873 року у Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша, вистріливши в нього з пістолета. За замах на життя Рембо Верлена було затримано і засуджено на 2 роки тюремного ув’язнення.
У тюрмі Верлен переживав глибоку духовну кризу. Тут він знову навернувся до католицької віри, віри його дитинства. Там же він написав поезії, які увійшли до його збірки “Романси без слів” (1874).
Цю збірку віршів літературознавці оцінюють як вершину творчості Поля Верлена, тому що саме з нею пов’язується уявлення про нову, імпресіоністичну поезію Верлена.
Поль Верлен посідає особливе місце серед видатних французьких ліриків кінця XIX ст.. Проголошений “королем поетів” і шанований як визнаний майстер символічного напряму, він, проте, не був ні його лідером, ні теоретиком. Факти особистої біографії поета та його творчість нерозривно пов’язані.
Натура пристрасна й неврівноважена, Верлен часто згинався під тягарем життєвих обставин, заплутувався в суперечностях власної долі й характеру. Але справедливо зауважив А. Франс: “Не можна застосовувати до цього поета те ж мірило, яке застосовують до людей розсудливих. Він має права, яких у нас немає, оскільки він стоїть незрівнянно вище і, разом із тим, незрівнянно нижче за нас.
Це несвідома істота, і це такий поет, який зустрічається раз на століття”.
“Романси без слів” – найвище поетичне досягнення Верлена.
Знову, як і в перших збірках, звучать ноти суму й меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Окремі вірші збірки нагадують пейзажі художників-імпресіоністів, часом у них усе ніби вкрите сірою імлою або розчинене в тумані. При цьому чітко виявляється притаманна поезії межі століть тенденція до синтезу словесних і живописних образів, використання образотворчих художніх можливостей мови.
Прислухаючись до монотонного шуму дощу, до відлуння церковних дзвонів, блукаючи насиченими осіннім повітрям вулицями, занурюючись у бузково-зелену тінь дерев, поет зливається душею з печальним і таємничим світом.
Навколишні предмети не існують для нього окремо від світла, яке вони випромінюють, від вібрації повітря: “Зеленаво й малиново // У непевнім світлі лампи // За вікном все знову й знову // Мерехтять пригарки й рампи…”. “Романси без слів”, імпресіоністичні за своєю природою, складаються переважно з віршів, які змальовують пейзажі.
Інші сюжети (історичні, героїчні, сатиричні) безслідно зникають. Але пейзаж тут незвичайний – це знов-таки “пейзаж душі”. Природа й душа поета зливаються в одному образі, в єдиній істоті, яка, залишаючись природою, стає водночас людиною. “Миттєвість” вражень підкреслена тим, що Верлен із усіх часів дієслова віддає перевагу теперішньому, а самі дієслова в нього поступаються місцем іменникам.
Разом із дієсловом-присудком із поетичної фрази зникає дія. Верлен спробував довірити спілкування душі та природи барвам і звукам.
Сама назва збірки “Романси без слів” свідчить також про прагнення поета підсилити музичну забарвленість віршів: “Мжиці зажурені звуки // і на землі, й по дахах! // В серці, що в’яне від скуки, // ллються зажурені звуки”. Поезія Верлена вперше у Франції покладається на сугестивну силу лірики: поетичне слово в його віршах впливає не стільки завдяки своєму предметному значенню, скільки завдяки “смисловому ореолу”, який навіює, підказує ті чи інші настрої. Саме через це поети-символісти вважали Верлена своїм попередником.
По виході з в’язниці у світосприйнятті поета відбувся справжній переворот – він навернувся в католицтво. Наступна книга Верлена “Мудрість” (1881) явила світові нову властивість його поезії – релігійне натхнення. Релігійне обернення, бурхливе й пристрасне, було, як це притаманно Верлену, суперечливим і непослідовним, разом із тим, “Мудрість” – книга глибоко продумана.
Поет, відрікаючись від свого розпусного минулого з Рембо, розраховував знайти “підкріплення” у вірі, за її допомогою розв’язати конфлікт між “життям” і “мистецтвом”. У 1875-1877 роках поет живе переважно в Англії, багато працює.
У своєму програмному вірші “Поетичне мистецтво” (який був написаний 1874 року, а надрукований у 1882 році і пародіював відомий твір теоретика класицизму XVII ст. Буало) Верлен, на противагу логічно-раціоналістичним принципам поезії минулого, проголосив необхідність створення іншого стилю в поетичному мистецтві – легкого, мелодійного і чуттєвого. Він виступив проти раціоналізму в поезії, проти штучності, риторики, вимагав від поета справжнього мистецтва, чистого подиху почуттів, тремтливої передачі вражень, закликав наблизити поезію до музики.
Найперше – музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови. (Пер. Г. Кочура)
Поет намагається скинути пута традиційного віршування (“Хребет риториці скрути Та ще як слід приборкай рими”). Він утверджує поезію внутрішнього бачення і внутрішнього життя. Верлен вважає, що істинне призначення поезії – висловити те, що неможливо висловити в будь-якій інший спосіб.
Мелодику вірша Верлен протиставив його смисловій чіткості, лірика Верлена – це поезія натяків і напівтонів. Слово для поета – насамперед музика, а не зміст, воно має вабити в далечінь, на пошуки прекрасного.
Щоб вірш твій завше був крилатий,
Щоб душу поривав – шукати Нову блакить, нову любов.
Щоб мчав, де далеч не похмура,
Де чари віє вітерець,
Де пахне м’ята і чебрець…
Вірш, за Верленом, має цінність лише тоді, коли спрямований до небес, до надприродного. Поет завершує твір іронічним вигуком: “А решта все – література!”, зневажливо називаючи “літературою” усе те, що на його думку, є штучним, риторичним, надуманим, позбавленим життя і свободи.
Характерна особливість творчості Верлена – сугестивність його лірики (від лат. 8觧еаііо – натяк, навіювання). Слово в поета діє не стільки своїм предметним значенням, скільки смисловим ореолом, який наче навіває чи підказує певні настрої.
Саме сугестія наближає Верлена до символістів, адже як такого символу в його ліриці немає.
Його поезія – це відображення безпосередніх, миттєвих вражень. Розмита лінія у нього панує над чітким контуром, відтінок – над яскравим кольором, світлотінь – над світлом, півтон – над виразним тоном.
Люби відтінок і півтон.
Не барву – барви нам ворожі:
Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон. (Пер. Г. Кочура)
Усі ці особливості пов’язують поезію Поля Верлена з естетичними засадами не лише символізму, а й імпресіонізму, утвердження якого пов’язують з його ім’ям. Імпресіоністичність – ще одна важлива риса його поезії (від фр. impression – враження; імпресіонізм – напрям у мистецтві, який основним своїм завданням вважав відтворення особистісних вражень, миттєвих відчуттів та переживань).
Вірш “Поетичне мистецтво” став свого роду маніфестом поетів кінця XIX ст. “Найперше – музика у слові” – це гасло й імпресіоністів, і символістів.
Цікаво, що “Поетичне мистецтво” Верлена викликало захоплення не тільки літераторів, а й художників-імпресіоністів, зокрема Огюста Ренуара, Клода Моне, Каміля Піссаро, а також композиторів-імпресіоністів, у першу чергу – Клода Дебюссі, який на тексти Верлена написав кілька музичних творів.
Вірш “Так тихо серце плаче…” належить до циклу “Забуті арієти” зі збірки “Романси без слів”. І назва збірки, і назва циклу підкреслюють особливість віршування Верлена, яке надзвичайно влучно втілилося у формулі “найперше – музика у слові…” Арієта – це музичний термін, невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодії. Такі ж вірші Верлена з цього циклу: невеликі за обсягом, можуть навіть здаватися надто простими, водночас нагадуючи знайому до болю мелодію, яку співає душа.
“Так тихо серце плаче…” – одна з найкращих і найвідоміших поезій Верлена. Як і багато символістських шедеврів, вона створює настрій, вимальовуючи знаменитий верленівський “пейзаж душі”: у місті починається дощ, а разом із ним починає плакати серце. Поет не створює жодного зорового образу.
Ми лише чуємо, як ніжно шумить дощ по дахах, по листю. Ніяких різких звуків, це ніби примушує ліричного героя прислухатися до свого серця, до того нестерпного суму, що охопив його. Звідки взялася журба “в осиротілім серці”?
Відповіді на це запитання немає. Просто в місто прийшов дощ:
О, ніжно як шумить
Дощ по дахах, по листю!
У цю тужливу мить
Як солодко шумить! (Пер. М. Рильського)
Душа ліричного героя, а з ним і читача (хіба в нас серце не завмирає від безпричинної туги, коли ми чуємо, як шелестять краплі дощу?!) зливається воєдино з природою. І вже незрозуміло, що чому передувало: чи то серце почало плакати, бо в місто прийшов дощ, чи то задощило через нестерпний сум на душі… У цьому вірші немає несподіваних метафор, складних символів і осяйних епітетів. Образи, які є в ньому, важливі не своїми предметними значеннями, а тими сенсами, асоціаціями, що їх навіюють певні настрої.
Використання дієслів теперішнього часу допомагають письменнику “вирвать мить із плину часу” (В. Вордсворт), і тим самим розчинитися у вічності, адже дії немає, бо немає ані минулого, ані майбутнього:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче. (Пер. М. Рильського)
Водночас іменники й прикметники “тужлива мить”, “осиротіле серце”, “зрада”, “утрата”, “журба”, “нестерпний сум” мають спільне значення туги й болю. Навіть дощ, який з найдавніших часів у літературі є алегорією сліз, плачу Бога й природи, лише підкреслює загальний меланхолійний настрій.
Поль Верлен – неперевершений майстер звукопису. Алітерація та асонанси в його вірші відіграють не меншу, а можливо, навіть і більшу роль, аніж змістове наповнення слів. У цьому вірші Верлен демонструє віртуозну поетичну техніку, адже ритм поезії створюється повторами на різних рівнях тексту.
Це обрамлення, коли останні слова першого й останнього рядків строфи повторюються, римування (абаа), однорідні члени речення (синтаксичний повтор): “ні зради, ні утрати”; “без гніву, без любові, без ревнощів, без дум”. Усе це створює ефект безкінечного руху по колу, що не має ані початку, ані кінця й напрочуд вдало збігається з монотонним ритмом дощу, який стає “пейзажем душі” ліричного героя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)