СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ
Соціалістичний реалізм – напрям, який за радянських часів вважався “основним методом радянської літератури та передової літератури світу”, і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі “силою художнього слова”. Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім “членів Спілки радянських письменників” до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністично настроєні автори з несоціалістичних
Андерсен-Нексе, &;#919;. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід).
Термін “соціалістичний реалізм” розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х – на початку 30-х років. Письменники, що брали участь в обговоренні нового терміна, який мав визначити “єдиний стиль”, дозволений для радянського митця, пропонували різні назви “нового методу”: “монументальний реалізм” (О. Толстой), “тенденційний реалізм” (В. Маяков-ський), “пролетарський реалізм” (Ф.
Гладков, Ю. Либедин-ський), “революційно-соціалістичний
Це поняття затверджується та канонізується на І з’їзді радянських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного творчого методу (стилю). Цікаво, що ще в 1926 році, коли Асоціація Художників Революційної Росії приймала стиль “героїчного реалізму”, Олександр Довженко зазначав: “Здається, це перший випадок в історії культури, де стиль поста-новлюють на засіданні”.
Очевидно, що сам термін “соціалістичний реалізм” є внутрішньо суперечливим. “Хіба буває реалізм соціалістичним, капіталістичним, християнським, магометанським?” – риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури “Що таке соціалістичний реалізм” (1957 p.). Як слушно зауважив Альбер Камю, “справжній об’єкт соціалістичного реалізму – це реальність, що на сьогоднішній день не існує”.
Адже реальність, пояснює Камю, “не була соціалістичною в минулому, як і не є такою тепер”. Дійсно, соціалізмом назвати важко казармений тоталітаризм партії Леніна-Сталіна. Однак реальність існування самого соціалістичного реалізму відкинути неможливо, як і неможливо викреслювати з історії більшовицьку добу. Соціалістичний реалізм необхідно “розглядати як історичний феномен”, слушно заявляє німецький учений Р.-Д. Клю-ге.
Тому і вважаємо доцільним вести розмову про “єдиний стиль” як про один із напрямів у літературі XX століття, а не замовчувати й не обминати його.
У статуті Спілки радянських письменників було проголошено, що соціалістичний реалізм “потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму”. Ця “невинна формула”, за висловом Андрія Синявського, стає “тим фундаментом, на якому споруджена вся будівля соціалістичного реалізму”; в ній полягає зв’язок соціалістичного реалізму з реалізмом минулого (правдивість зображення) і його нова якість (уміння охоплювати революційний рух та виховувати, згідно з цим, у дусі соціалізму).
Всі ж твори цього художнього методу – різноманітні за змістом і стилем – містять у собі, зауважує А. Синявський, “поняття Мети” (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: “це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов’язане, або сатира на його численних ворогів, або, нарешті, – всілякі описи життя, “в його революційному розвитку”, тобто знов-таки в русі до комунізму”. Звідси – така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори “ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом”.
Наприклад: “Оптимістична трагедія” В. Вишневського, де загибель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі “вічні” теми, як “втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії”, є “протипоказаними” для літератури соціалістичного реалізму. Про це свідчить і порівняльний аналіз назв творів західної літератури та радянської, який робить А. Синявський, щоб “переконатися в мажорному тоні останніх”: “Подорож на край ночі” (Селін), “Смерть після полудня”, “По кому подзвін” (Гемінгвей), “Кожний помирає на самоті” (Фаллада), “Час жити і час помирати” (Ремарк), “Смерть героя” (Олдінг-тон), “Щастя” (Павленко), “Перші радощі” (Федін), “Добре!” (Маяковський), “Здійснення бажань” (Каверін), “Світло над землею” (Бабаєвський), “Переможці” (Багрицький), “Переможець” (Симонов)…
Іншою ознакою, що об’єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого “позитивного героя”. Досить пригадати Павку Корчагіна (“Як гартувалася сталь” &;#924;. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку (“Бур’ян” А. Головка).
Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, малюючи без якихось суттєвих внутрішніх суперечностей (адже весь внутрішній світ героя також рухається до Мети, “перевиховуючись під впливом партії та оточуючого середовища”, за висловом А. Синявського). Іронічно, але цілком справедливо характеризує “позитивного героя” автор праці “Що таке соціалістичний реалізм”: “Він позбавлений недоліків або наділений ними в незначній кількості (наприклад, іноді не утримається та запалиться) для того, щоб зберегти хоч якусь людську подібність, а також мати перспективу щось у собі викорінювати й розвиватися, підвищуючи все вище та вище свій морально-політичний рівень. Однак ці недоліки не можуть бути занадто значними, а, головне, не повинні іти врозріз з його основними чеснотами, які навіть важко перелічити”.
Період панування соціалістичного реалізму з його тріадою “партійності, класовості й народності” перетворив цей “єдиний метод” на абстрактну нормативну структуру, яка не могла не звузити творчі можливості літератури. Адже не художня якість твору, а його політична та ідеологічна спрямованість визначали підтримку та служили критерієм його визнання. Тому не дивно, що серед лауреатів різноманітних премій були часто-густо автори творів малохудожніх та естетично безпомічних (чого варте, наприклад, лауреатство Л. Брежнєва як автора трилогії “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”).
Соціалістичний реалізм, за словами відомого літературознавця Дьєрдя Лукача, став “ілюстративною літературою” сталінської епохи, та й взагалі – епохи тоталітаризму.
Нормативність соціалістичного реалізму, за висловом І. Дзюби, “не має аналогій з погляду своєї тотальності та ідеологічної агресивності, а її “примусовість” грунтується не на авторитеті естетичної теорії (як, наприклад, у нормативній естетиці літератури класицизму. – Є. В.), а на пануванні політичної догми”. В численних соцреаліст-ських творах ми знайдемо і нормативність матеріалу (ленініана, сталініана, “радісне життя”, “щасливе дитинство”, “дружба народів” та інші комуністичні міфи), і нормативність його інтерпретації (ті самі історичний оптимізм і позитивний герой, оспівування високих моральних якостей, трудового ентузіазму, подолання будь-яких труднощів, виникнення неодмінного образу “ворога” або шкідника тощо), і, нарешті, нормативність художніх засобів (простота й зрозумілість, заперечення “формалістських” засобів). Ця спрямована на уніфікацію літератури нормативність дає Андрію Синявському підстави розцінювати соціалістичний реалізм як “соціалістичний класицизм”. Письменник знаходить характерні риси саме класицистичного стилю (насамперед, російського класицизму XVIII століття) в літературі соціалістичного реалізму: патетика, сувора ієрархічність, сюжетна логіка, високопарність мови і, головне, втілення основного класицистичного принципу – “зображати життя, яким воно Має бути”.
Адже соціалістичний реалізм, вважає автор “Прогулянок з Пушкіним”, “виходить з ідеального зразка, якому він уподібнює реальну дійсність”, а сама вимога “правдиво зображати життя в його революційному русі – нічого іншого не означає, як клич зображати правду в ідеальному освітленні, давати ідеальну інтерпретацію реального, писати про належне як дійсне”. Отже, А. Си-нявський перегукується з А. Камю (слова якого ми наводили на початку розділу), а також з іншим видатним французьким митцем – драматургом Еженом Іонеско, який зазначав: “Реалізм, соціалістичний або ні, залишається поза реальністю… Він звужує, обезбарвлює, деформує її… Він зображає людину в перспективі зменшеній та відчуженій”.
Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пресинг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових процесів (А. Синявський, Ю. Даніель, І. Бродський), арешту творів (“Собор” О. Гончара) тощо.
Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного керування мистецтвом, жорсткого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознавства, догматизації єдиної естетичної системи, її закостеніння й загибелі, створення “залізної завіси” між різними художніми системами (теза про “безпідставність ідеї “синтезу” реалізму та модернізму”). Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату і сваволі у ставленні до літератури будь-якого історичного періоду чи ареалу, які не можна виправдати ні за яких обставин. Адже політичний та ідеологічний контроль за мистецтвом слова не приводить ні до чого, крім фізичної та естетичної загибелі останнього.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)