“Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий” (Василь Стефаник) – Василь Стефаник (1871 – 1936)


Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

Василь Стефаник – се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом.

(Іван Франко)

Неперевершений майстер соціально-психологічної прози, Василь Стефаник посів особливе місце серед новелістів української літератури зламу віків. Віртуозне володіння словом, тонке спостереження людської психології, глибокий гуманізм його творів, уміння осягнути безодні людської душі, віднайти неповторний один-єдиний образ, що, як у краплі роси, виявляє цілу

картину, подарували Стефаниковим новелам численних вдячних читачів серед різних поколінь, а модерністська техніка письма поставила його на чільне місце серед письменників-новаторів.

“Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий” (Василь Стефаник)

14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині Семена та Оксани Стефаників народився син Василь. Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов’ю і опікою матері і старшої сестри Марії, в атмосфері маминої пісні. Дитячі враження були настільки сильними, що і в зрілому

віці письменник із щемом у серці згадував, як “шукав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами”.

Навчався Стефаник спочатку в сільській школі, а оскільки мав добрі успіхи, батько продовжив навчання сина, мріючи, що Василь стане лікарем. У Снятинській школі та Коломийській чоловічій польській гімназії майбутній письменник відчував зневагу вчителів до селянських дітей, та й ровесники – паничі ставилися до “селюків” вкрай цинічно й жорстоко.

На все життя зберігся в пам’яті Стефаника випадок, який мало не завершився фатально. Через невисокий зріст Василь не міг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив притомність, після стресу хотів накласти на себе руки.

Минав час, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася. Вразлива душа Стефаника вбирала й інші драматичні події, що формували трагічне світовідчуття майбутнього письменника.

Гімназія, крім формального навчання, нічого випускникам не давала. Тож група гімназистів, які прагнули справжньої освіти й застосування своїх знань задля покращення життя селян, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласник Стефаника, майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина.

Гуртківці виступали з доповідями на актуальні теми, обговорювали їх; писали статті для створеної ними газети “Збірка”; проводили просвітню роботу серед селян, засновували у селах читальні. Згодом Стефаник, Мартович і Черемшина склали “Покутську трійцю” – творче об’єднання духовно близьких митців – земляків.

За активну громадсько-політичну роботу Стефаника виключили з гімназії. Сьомий і восьмий класи йому довелося закінчувати в Дрогобичі (1890-1892). Це місто привабило юнака тим, що тут навчався Іван Франко, а поряд був Борислав, так колоритно описаний у творах видатного майстра.

Познайомитися з Франком Стефаникові вдалося у Нагує – вичах, і ця зустріч поклала початок великій приязні та взаємній шані митців. Із Франком, за словами Стефаника, він мав “ціле життя найдружніші взаємини” і саме Івана Яковича з-поміж “українських великих письменників найбільше любив”.

У 1890 році Василь Семенович стає членом щойно створеної Іваном Франком і Михайлом Павликом радикальної партії, бере участь у написанні її програми, пропагує її ідеї серед селян. Цього ж періоду стосуються і перші літературні спроби гімназиста.

1892 року, по закінченні гімназії, Стефаник їде до Кракова і вступає на медичний факультет університету. Тут він бере участь у зібраннях студентського товариства “Академічна громада”, багато читає, знайомиться з видатним польським письменником-модерністом Станіславом Пшибишевським, Василем Орканом та іншими польськими митцями, які “навчили його шанувати мистецтво”, розвинули естетичні смаки юнака.

Василь Стефаник із Лесем Мартовичем

Найважливішою подією своєї молодості Стефаник вважав знайомство з родиною Морачевських1, про що в “Автобіографії” написав: “Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі”: “Вацлав Морачевський – моя дорога у світ”: “Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світу”.

У Кракові розширилося коло читацьких інтересів Стефаника: Золя, Достоєвський, Гамсун, Ібсен, Дюма. Стефаник виступає з публіцистичними статтями в газетах “Народ”, “Хлібороб”, агітує за селянських кандидатів до галицького сейму, які мусять дбати про інтереси простолюду. Арешти, побиття, підкупи, переслідування влади, низький рівень самосвідомості селян до неможливості зменшували шанси народних виборців мати достойного депутата. “Вже скільки разів мужики переконувалися, що вибори – це фальшивство й ошуканство.

Бо кожний перед виборами напрошуєся мужикови, а лиш стане депутатом, то забуває не то за мужика, а за повіт, з котрого вийшов”.

За передвиборчу антишляхетську агітацію Стефаника заарештували й у супроводі жандармів привезли в Коломийську тюрму. Марно сподівалася влада двотижневим ув’язненням налякати Стефаника, змусити зректися “мужицької політики”. Він вийшов сповненим рішучості продовжувати розпочату справу. Проте на волі Стефаник довідався про виборчі махінації і порвав із товаришами, що зрадили спільні ідеали, “найшли собі обруч залізний і добровільно обгородилися ним”.

В “Автобіографії” він писав: “Я пішов своєю дорогою. Та дорога самотна, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душі якось гірко, бо поза обручем я лишив частину фантастичної дружби і буйності мої, і молодості мої”.

Переживання та гіркота почуттів Стефаника поглиблюються сумною звісткою з Русова про хворобу його матері. З цього часу думки про матір заповнили все його єство. “В ту хвилину мусили прийти йому на думку Шевченкові рядки про возвеличення німих рабів. І, може, в ту хвилину Стефаник відчув своє покликання – говорити за онімілих, вирізьбити страждання і голос народу у вічному матеріалі”, – писав Дмитро Павличко у “Слові про Стефаника”.

1 Вацлав Морачевський – доктор біології, мистецтвознавець і літературний критик, перекладач творів Стефаника польською мовою; Софія Морачевська-Окуневська – перша в Австро – Угорщині жінка – доктор медицини; Юрко Морачевський – юрист, доктор класичної філології, автор статей про Стефаника і перекладач його новел німецькою мовою.

Василя Семеновича дедалі владніше вабить література. Навіть листи Стефаника до рідних і друзів дедалі виразніше набирають форми поетичних мініатюр.

1897 року в чернівецькій газеті “Правда” побачили світ дебютні новели письменника (“Виводили з села”, “Стратився”, “Лист”, “Побожна”, “У корчмі”, “Синя книжечка”, “Сама – саміська”). Наступного року в травневому числі “Літературно – наукового вісника” надруковано новели Василя Стефаника “Засідання”, “Вечірня година” і “З міста йдучи”. Наприкінці 1899 року в Чернівцях вийшла друком його перша збірка “Синя книжечка”, одностайно визнана фахівцями значним явищем в українській літературі.

На початку 1900 року після тривалої хвороби померла мати письменника. Після похорону згорьований Стефаник повернувся до Кракова. Нестерпні самотність, жаль і розпач охопили його. Втративши інтерес до медицини, 1900 року він залишає університет. Розраду Стефаник знаходить у спогадах про маму, в яких “стілько великого і глубокого, що мені ні науки, пі людей, ані цілого світа вже не треба”.

Матері згодом він присвятить новелу “Дорога”.

Від гірких думок про страшну втрату Василя Семеновича рятувала робота. Він працював до знемоги, до забуття. І вже наприкінці 1900 року у Львові з’явилася його друга збірка “Камінний хрест”. Фізично і морально виснажений, Стефаник потребував спокою, тиші. Тож у червні 1900 року Василь Семенович їде до свого приятеля І. Плешкана в село Чортовці на Тернопільщині.

Тут він пише “Кленові листки”, “Васараби”, “Злодій”, “Похорон”, “Такий панок”. Ці новели ввійшли до третьої збірки “Дорога”, датованої 1901 роком. Літературна праця виснажувала митця, що засвідчили його листи цього періоду, перейняті трагізмом, безнадією, передчуттям смерті.

Більшість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі.

На межі століть твори Стефаника вже були широко відомі в Україні, Росії, країнах Західної Європи. Тож коли 1903 року письменник приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському і зустрівся з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким та іншими митцями, вони привітали його як одного з видатних діячів української культури. Проте у творчій праці Стефаника в цей час тривала перерва.

На початку 1904 року Василь Семенович, стомлений мандрівним життям і самотністю, одружився з дочкою священика Ольгою Гаморак. До 1910 року подружжя живе в селі Стецеві, неподалік від Русова. Селяни Стефаника поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Він бажаний і почесний гість на весіллях і хрестинах. Майже безвиїзно живучи в Стецеві, Стефаник займається господарськими справами і нагромаджує матеріал для майбутніх творів.

Публічно не виступає. Четверта збірка його новел “Моє слово”, видана у Львові 1905 року, складалася переважно з уже друкованих творів (крім новел “Суд” і “Моє слово”). Цього ж року в Петербурзі опублікували українською мовою “Оповідання” Стефаника, куди ввійшли всі його твори.

У 1907 році в Галичині розгортається агітаційний рух у зв’язку з виборами до австрійського парламенту. “Він став душею вічевого руху,- писав Василь Костащук,- незмінним агітатором і володарем селянських дум. Слухаючи його, народ хвилювався, вогнем палав або. як дитина, плакав від зворушення. Промови Стефаника були короткі. Простими, сильними словами він малював перед слухачами образи з важкого селянського життя, відгадував найпотаємніші думки селян, вбирав їх у слова і надавав їм права громадянства.

Картав і ганьбив мужицькі слабкості, підносив добрі сторони, закликав до єдності і боротьби”.

У 1908 році Стефаника обирають депутатом. Десять років він виконує обов’язки “мужицького посла”, захищаючи селян на найвищому рівні у Відні. Його новели друкують у часописах Галичини і Східної України, перекладають російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують до співпраці видавництва, редакції журналів і газет.

Від нього чекають нових творів, однак він їх не пише, а з 1904 року навіть листування зводить до мінімуму. “Не може бути, щоб Стефаник – наш, а особливо мій любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза – замовк назавжди”, – з тривогою писав Михайло Коцюбинський автору “Новини” в 1909 році.

Творча робота дуже виснажувала письменника. “Кожда моя дрібниця, яку я пишу,- зізнавався Стефаник,- граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю”. Про це прекрасно знала дружина і намагалася оберігати чоловіка від стресів.

У 1910 році подружжя Стефаників з синами Семеном, Кирилом і Юрком повертається до Русова, у новозбудовану хату. Поважно, з якимсь урочистим смутком проводжали стецівські селяни свого захисника і з надією зустрічали народного оборонця мешканці Русова. Звісно, митець і тут усіляко підтримував сільську бідноту.

У 1914 році померла Ольга Гаморак, залишивши троє синів. Особисте горе збіглося для Стефаника із загальнонародним: почалася Перша світова війна, яка руйнівним колесом прокотилася Галичиною, несучи народу фізичні й моральні втрати.

У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували, проте через кілька днів відпустили. Допомогли статус посла і клопотання Марка Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні, де після тривалої паузи починається другий період його творчості (1916-1933) разом з появою оповідань “Діточа пригода” і “Марія”.

У січні 1919 року в складі делегації від ЗУНР Стефаник бере участь у святі Соборності України. Він встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Наддніпрянщини. З 1919 року його книги постійно видаються в Харкові та Києві.

З нагоди 55-річчя з дня народження Стефаника відбувся урочистий вечір у Львові. “Ані одного такого слова не писав, якого не хотів написати, і ні одного зайвого слова – сама золота пшениця, якою довгі літа живитиметься народ на добро і на славу, на здійснення своїх і Твоїх великих бажань”,- відзначав у ювілейній статті Богдан Лепкий.

Наприкінці 20-х років дедалі частіше у пресі з’являються повідомлення про примусову колективізацію у Східній Україні, голод, репресії. 1929 року Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки ВУАН, а 1931 року на знак протесту проти голодомору в Україні відмовляється від державної пенсії, призначеної митцеві радянським урядом у 1928 році.

24 травня 1931 року відбувся урочистий вечір у Львові, присвячений 60-річчю новеліста. Надійшли сотні телеграм, привітань з усіх усюд; у Галичині і за кордоном опублікували десятки ювілейних статей про життя і творчість ювіляра, збірник віршів і спогадів “Дорога”.

Стефаник не любив ювілеї, та й тяжкий стан його здоров’я і фінансова скрута не сприяли святковому настрою. Письменник усамітнюється, нікого не хоче бачити. До багатьох хвороб Василя Семеновича долучається запалення легенів, що стало фатальним. 7 грудня 1936 року Стефаника не стало.

Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

Справжнім всенародним святом стало відзначення 100-річчя з дня народження Стефаника. Мітинги, наукові конференції, відкриття пам’ятників у Львові, Снятині, Русові, Едмонтоні (Канада); ювілейні вечори в Івано-Франківську, Львові, Києві, Москві, у культурних центрах Західної Європи, а також Канади і Південної Америки засвідчили незгасну шану і любов до українського художника слова. Ім’я Василя Стефаника носять Львівська наукова бібліотека і Прикарпатський національний університет.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий” (Василь Стефаник) – Василь Стефаник (1871 – 1936)