Києво-Печерський патерик

Києво-Печерський патерик – пам’ятка києво-руської літератури XIII ст., збірник оповідань про ченців та заснування Києво-Печерської лаври. В основу К.-П. п. покладене листування владимирського єпископа Симона, який скаржився на звичаї Владимиро-Суздальського краю, поривався до Києва, та печерського ченця Полікарпа. Пам’ятка має кілька редакцій (Арсеніївська, Феодосіївська, дві Касіянівські), вперше опублікована 1661 у друкарні Києво-Печерської лаври. К.-П. п. увібрав досвід візантійської агіографії, мав розділи з “Повісті минулих літ”, що стосувалися Печерського монастиря, “Житіє Антонія Печерського”, “Житіє Феодосія Печерсько-го”, “Похвала Феодосієві Печерському” та ін. У XVII ст. з’явилися нові версії К.-П. п., позначені естетикою бароко в редакції Сильвестра Косова (1635) та Йосипа Тризни (1647-56); тут з’явилися нові частини: житія авторів пам’ятки Нестора, Симона таПолікарпа, передмови, епіграми і т. п., посилилася метафоризація мови.

Агіографічні розділи К.-П. п. увійшли до “Четьї-Мінеї” димитра Туптала; до джерел К.-П. п. звертався Захарія Копистенський у “Палінодії, або Книзі оборони католицької святої апостольської всхідноїцеркви… “, автори Густинського літопису, “Синопсису”, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський та ін. Т. Шевченко у повісті “Близнюки” (“Близнецы”) переповідає зміст патерикового оповідання про Мойсея Угрина та полоненого юнака. Мотиви пам’ятки відбилися у романі Вал.

Шевчука “На полі смиренному”.

Києво-Печерський патерик