Михайло Петренко – Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче, Як вітер осінній в діброві заплаче, Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся, Від думки, від горя у поле плетешся?

Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився, Що вітер заплакав, а ти й зажурився; Хіба тобі ні з ким ділитися горем,

Як тільки що з вітром, як тільки що з полем? Чого твої очі, такі ясні очі, Як зірки вкраїнські о самій півночі, Наллються сльозами, як глянуть за гори,

Де сонечко ясне сідає у морі. Ой, мабуть, мила твоя там витає, Де сонечко ясне за гори сідає; Ой що ж за недобра далекая мила; Без жалю навіки козака згубила!

Як наші дівчата ранком коло хати Начнуть потихеньку пісень затинати, Чому ти, козаче, пісень не співаєш,

А все тільки нишком слізки утираєш? \”Того я горюю, того плачу, люде, Що плачучи, кажуть, серцю легше буде!

Бо всі пару мають, у всіх є дівчина; Тільки я не маю, один, як билина!\”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Михайло Петренко – Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче