Шатов – центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського “Біси”
З образом Івана Павловича Ш., двадцятисемилітнього конторського службовця, розкаявся нігіліста, асоційований І. І. Іванов, вбитий в листопаді 1869 року Нечаєвим і його групою з політичних мотивів і згідно з принципами “Катехізису революціонера”. Своєрідне художнє переломлення в образі Ш. отримали деякі факти біографії фурьеріста і петрашевця, потім “розкаявся нігіліста” М. Я. Данилевського (1822-1885), а також самого Достоєвського. “Це було одне з тих ідеальних російських істот, – сказано про Ш. в романі, – яких раптом вразить яка-небудь
Прізвище “хитається” пов’язана з темою “шатость” російської інтелігенції і сходить до чорновим записам Достоєвського: “шатость у всьому двохсотлітня”, “шатость, сумбур, па деніе кумира”, “про суспільство: чи байдужість, або хитання”. Ш. народився кріпаком В. П. Ставрогіна, був учнем Степана Трохимовича Верховини віденського,
Але гинь моє ім’я! Річ у вас, а не в мені… Я людина без таланту і можу тільки віддати свою кров і нічого більше… гинь ж і моя кров! ..
Ми дві істоти і зійшлися в безмежності… востаннє в світі “, – волає він до обожнюваному вчителю, в якого полум’яно і беззавітно вірить. “Як могли ви затерти себе в таку безсоромну, бездарну лакейську безглуздість! – Гнівно докоряє він вчителя, дізнавшись, що той має відношення до суспільства “наших”. – Чи це подвиг Миколи Ставрогіна! ” Ш. відноситься до тих героїв Достоєвського, хто, як і автор, все життя “свідомо і несвідомо” мучиться “існуванням Бога”. На пряме запитання Ставрогіна: “Чи вірите ви самі в Бога чи ні” – Ш. відповідає: “Я вірую в Росію, я вірую в її православ’я… Я вірую в тіло Христове… Я вірую, що нове пришестя сповниться в Росії… Я… я буду вірити в Бога “.
На думку К. В. Мочульського, ідейний роздвоєння Ш. перетворюються на особисту трагедію. “Достоєвський робить його провісником свого релігійно-національного credo і вводить в його історію великої автобіографічний матеріал”. За словами С. М. Булгакова, “Ш. у відомому сенсі теж є одне з реальних відображень Ставрогіна, його вампірних двійників, яких він напустив навколо себе і які присмоктуються до серця і пили кров своїх бранців. … Якщо придивитися ближче, то все полум’яні затвердження Ш., як ніби містять справжні, а в деякому роді навіть аксіоматичні положення, страждають, проте, релігійної двозначністю…
Ш. загорівся релігійною ідеєю національності в такий час, коли він ще не мав віри в Бога, хоча і пристрасно хотів її мати; в народ-богоносець він повірив раніше, ніж повірив у Бога, і цей привид, за яким він погнався, і ця мрія, на яку він витратив хоча і нескладні і небагаті, але зосереджені сили свого духу, спотворили його духовну особистість. Він теж став жертвою провокації і обману – невіруючий проповідник ідеї народу-богоносця…
Роблячи настільки надмірне наголос на ідеї осібності, національності релігії, Ш. впадає в явний конфлікт з християнством, проповідь якого звернена до всіх мов… У Ш. порушено релігійне рівновагу… ” В. П. Полонський, коментуючи диспути Ш. і Ставрогіна, вважав їх виразом гострого релігійного сумніву і зневіри Достоєвського: “Ставрогіна і Ш., дві сторони його власної душі, роздвоєною і сумнівається, невіруючою і віруючою одночасно. Якщо однією стороною її він з несамовитістю запевняв, що вірує, хоче вірити, – інша її половиною піддавав осміянню цю віру, знущався над нею, кощунствувати, захоплюючись в те горнило сумнівів, в той заперечення Бога, якого, за його власними словами, не було навіть на Заході “(Суперечка про Бакуніна і Достоєвського.
Л., 19?6. С. 181). Традиція російської філософської критики бачить Ш. до кінця роману вже зцілюються, припадають до “ніг Ісусових” – тому свідчення несамовитий розповідь про повернення його дружини, народження ставрогінского дитини, названого на честь Ш. Іваном; “светозарная блискавка розрізає темряву, в душі Ш. дзвенить гімн любові, радості, всепрощення, – він видужав.
Але… не судилося Ш. повідати людям про своє зцілення “(Булгаков).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)