Винниченко Володимир Кирилович Чекання
Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів.
Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський.
У болотянського батюшки архірей зупиниться тільки на годину, щоб перепрягти коней і перемінить кучера. За Болотянкою є круча, з якої пристав не може доручити везти його преосвященство будь-кому,
Кроків з п’ятдесят від греблі, на невеличкій могилі, стоїть стражник Кавун і пильно дивиться у далечінь. Там, геть-геть аж попід самими Малими Вишеньками, на другій могилі, неначе муха на паляниці, ледве помітно чорніє стражник Андросюк.
Тільки з’явиться карета архірея, Андросюк моментально запалює смолоскип – і телеграма готова.
Так за далеких козацьких часів передавалися грізні звістки про наближення татар.
Сонце помалу підбирається на косарський обід. Трудно йому, мабуть, – розчервонілося,
Перед бричкою Глюзінського, в позі умильної пошани, мнеться співець з містечка Задрипаного, Семен Козолуп. На йому потертий фрак, вишивана сорочка та жовті черевики з чорними латками. Він крутить у руках рудого солом’яного бриля a la panama і слухає пристава.
На виснаженім плескуватім лиці його з качиним носом написано і тривогу, і самовпевненість, і навіть вибачливу насмішку.
Пристав і батюшка хвилюються. Батюшка – неспокійно, тоскно, з виразом людини, яку ловлять. Пристав – заклопотано й весело, як чоловік, що сам ловить. На йому все блищить і горить: гудзики, погони, білий, як сніг полюсів, кітель, червоні, соковиті губи, циганські очі з синіми баньками, лакові чоботи.
Він уже все оглядів і провірив.
Греблю направлено, дорогу вирівняно, а по бокале, як наказував, повтикано молоді деревця. Фасонисто й немов справжні деревця. Нагорода мусить бути обов’язково.
От тільки цей архаровець – Козолуп! Звірся на нього, а він тобі такий фортель одлупить, що не то що нагороди, а й світу не побачиш.
– Слухай, Козолупе, скажи ти мені щиру правду, – трохи не п’ятий раз питає Зеленкевич, – чи служив же ти у архірея? Останній раз, христом богом як чоловіка прошу, говори ж, сукин син, по правді: служив?
Козолуп стиснув одним плечем, посміхається й покірно одповідає:
– Служив, вашескородіє.
– За кучера?
– Так точно, за кучера.
Розмова ведеться навіть в тім самім порядку, але батюшка слухає її з напруженням і турботою. В каштановій натопірченій ряс;, насиченій густим духом нафталіну, та з замореним лицем і тоскними очима він похожий на засиджену квочку.
– А як же ти в півчих опинився?
– А по случаю восхітітєльного голосу, вашескородіє.
Тут Козолуп рішуче перекладає з одної руки в другу бриль і, маючи покласти кінець всяким сумнівам та малодушію, одверто й гаряче говорить:
– Дозвольте із’ясниться, вашескородіє! Скажу вам, как подобаєть правді. На певческоє заняття я перейшов, када говорить по справедливості, просто как воно образованноє й льогкоє. А весь мій тембер, вашескородіє, в кучерськім дєлі. їй-богу, вашескородіє! Пущай це необразованість, а я вам прямо признаюся – і більше нічево. І не стидюсь, ну що ж – хто до чого способний.
Скажу так, вашескородіє. звиніть тольки, батюшка, за глупі слова мої, нехай мені скажуть: “Будь ти, Козолуп, за первого співця у архірейськім хорі або за кучера у послєднього поміщика”, так от, накажи мене бог, візьму кучера! Ій-богу!.
І Козолуп, немов сам собі дивуючись, стискує плечима й посміхається.
– Артист, виходить, – кива на нього батюшці Зеленкевич. – Так чого ж ти не служиш за кучера?.
– По слабості спиртних напитків, вашескородіє, – винувато зітхає й потуплюється Козолуп. – Не можу на пункті вдержаться. У мене пункт – полкварти, вашескородіє. Как удержусь – давайте віз пуху, на кур’єрських провезу і пушинки не розгублю. Ну, как перейшов за пункт – годі, злізай з некипажа.
Тільки ви не сумнівайтесь, вашескородіє, за сьогоднішній день. Довезу, он як! Не за деньгами стало, вашескородіє.
П’ять рублів, понятно, тоже пішки не ходять, ну, тольки ж. Давно вожжі в руках не держав, їй-богу! Голову, вашескородіє, даю, що в благополучності все буде. Вірте совісті.
Пристав все ще вагається:
– Чорта мені з твоєї голови. Завезеш кудись у кручу, а я що тоді з твоєю головою буду робить? Був такий случай торік в однім повіті, – повертається до батюшки Зеленкевич, – їхав от так само, як от тепер, архірей по єпархії.
Ну, нічого. Тільки, розумієте, круча там по путі була, а внизу – став. Як у нас. Ну, спеціяльного кучера, от вроді Козолупа.
Ну, ти, брат, не потискуй плечима, знаєм ми вас. Просять, розумієте, сукиного сина: серце, голубе, не підвези ж москаля. І що ж ви собі думаєте: завіз, падлюка, прямісінько в став!
– У став?! – з жахом шепче батюшка. Глюзінський ліниво й зневажливо посміхається під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу, вусами. Мабуть, він зневажає й архірея, й цього жалюгідного попа, й пристава, з якими вліз у компанію.
– В самий ставок завіз, анафема! – сміється Зеленкевич. – Чи од страху, чи перестарався, чорт його знає. А пристава змістили. От тобі й головою ручався.
Козолуп вибачливо посміхається.
– Ми не спужаємся. На день по три архіреї возив. От тільки, вашескородіє, нащот півкварти звольте милость, як обіщали, побезпокоїться.
– А без цього не можеш? – з цікавістю і не без спочуття питає Зеленкевич.
– Нікак нєт, вашескородіє. Без півкварти ручательс-тва не даю. Це по совісті.
Как півкварти не буде – амінь, без темберу повезу. Більше теж не треба. Ну, щоб з тембером – нада півкварти.
Батюшка від хвилювання не розуміє, і пристав пояснює йому. Потім вийма наготовлену пляшку горілки й дає Козолупові.
– На, бери. Я держу своє слово. Але гляди, брат, як що трапиться, такий тембер тобі пропишу, що й себе додому не довезеш.
Чекай тут, нікуди не ходи, а то наклюкаєшся десь. А як проїде архірей – зараз же до батюшки.
Козолуп дуже охоче хитає головою, робить страшенно уважний вигляд, а сам тим часом обережно ховає горілку в кишеню. Потім непомітно одходить під верби, вибиває затичку, любовно обтирає пляшку й солодко п’є.
Сонце вже давно перетягнуло за косарський обід. Тіні від лоз, де стоїть бричка Глюзінського, скорочуються; Глюзінський починає позіхати й подивлятись на годинник. Батюшка все частіше й частіше витирає піт білою з рожевими яблуками хусткою.
Раптом на греблі чується стукіт коліс. Всі озираються й чекають. Незабаром у зеленім коридорі старих дуплястих верб з’являється селянський віз, запряжений парою шкапенят, похожих на дві тарані.
На возі сидить дядько з широкою добродушною бородою, а за його спиною лежить хтось.
– Ну, от чортяка їх таки несе! – говорить Зеленкевич. – Що ж там той йолоп Микитенко? Сказано йому, дурню, нікого не пропускать по цій дорозі. Ей! Ти там!
Куди? Завертай назад!
Зеленкевич кричить і махає рукою, але дядько їде собі далі. Він теж щось говорить, посміхається.
– Козолуп! Піди, брат, турни його к чортам собачим звідси. Хай другим шляхом їде. Ну, сволоч народ!
Якраз йому тоді треба їхать, як не можна.
Козолуп хапливо зводиться, біжить до дядька, мотаючи хвостом фрака, й зупиняє коней:
– Повертай назад! Чуєш, що тобі приказують? Лізе!
У дядька зелений, розплесканий, як шапка старого гриба, картуз і сині, добрі очі. Він не перестає посміхатись і лагідно говорить:
– А мені господин урядник, спасибі їм, дозволили. Вперед препятствували, то правда, а потому согласились. “їжжай, кажуть, як їхнє благородіє господин справник.”
– Восхітітєльно, – нетерпляче й строго згоджується Козолуп. – А господин пристав тобі приказують звертай назад – і шабаш. Поняв?
Дядько охоче хитає головою, все дуже добре розуміє і знов говорить:
– Ну, я й поїхав. Атож. Думаю: просить буду господина пристава, а вони, спасибі їм, і дозволять.
Мені в Задрипане. Стара моя заслабла, так на операцію везу, бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував па рано буть. А вже, горенько наше, й нерано.
Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: “Як господин пристав постановлять.”
Зеленкевичу надокучило чекать, і він кричить:
– Ну, що ж там? Козолуп!
Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад:
– Ніззя. Не приказано. Ето архірею без надобності. У тебе жона, у мене бабушка, а їм нада проїхать.
Другим шляхом шкандибай. Мало тобі дорог? Ач, рисаки які.
Ну, ти, паршива, ще мені тут щулиться!
– Козолуп! – чується сердитий крик пристава.
Козолуп злякано кидає коней і підтюпцем біжить до брички.
Тоді дядько замотує віжки на люшню, зліза з воза й, розгладивши сорочку на грудях, з батогом у руці, іде за Козолупом. На возі він здавався вищим, тепер – це коротконогий, крем’язний і незграбний чоловік.
Related posts:
- Винниченко Володимир Кирилович Антерпреньор Гаркун-Задунайський I Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N. Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Суд Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і, пливучи по хатах, наближається […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Дим Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог? Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно. Так само й тут, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Роботи! Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”. А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Раб краси Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Терень Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав. Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху. Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька” В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Салдатики Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу. В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Таємність З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення! Я знаю, – вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про “лакомства нещасні”. Я знаю, – багато таких, як я, будуть стискувати […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Зіна В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було під той час. Бо я […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Заручини Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз […]...
- Винниченко Володимир Кирилович На пристані Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються. Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками, й маленькими […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Контрасти Гликерія випила вже третю чарку густого, міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, і ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніка, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чесність з собою Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919. I Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі. Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Федько-халамидник Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму “закадишному” другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, – граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Момент І раз Шехерезада так почав своє оповідання: – Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось. З ким? […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Біля машини І Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко. У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню. […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Кузь та Грицунь Ми постановили далі не йти. Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там нанятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав: – Нє! Лагерь тут. Кончено. Лягай, братці. Грицунь моментально поклав клунок на землю і ліг, так наче […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Темна сила За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками грати, сидять “важные полити-ческие” і […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації З двома періодами: 1) Період революційної організації державности й морально-правової влади, 2) Період юридично-правової державности. В основу цього поділу покладено ролю тих чи инчих соціальних верств під час цих моментів. Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріжниці кляс. Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних. Під час доби Директорії […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Олаф Стефензон Починаючи з зустрічі й кінчаючи розставанням, все було талсе чудне та незвичайне, що його ніколи не змиють хвилі часу з моєї пам’яті. Зустрівся я з Олафом так. Одного вечора я вийшов пройтися по вулицях Парижа. Весь день стояв такий густий туман, що, здавалось, будинки були спущені в сиву мильну воду. Світло скрізь запалили вже з […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Сонячна машина Присвячую моїй сонячній Україні В. В. ЧАСТИНА ПЕРША Авто м’яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта – будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами. Так, після трьох днів різних заходів – смішних і образливих, потрібних і цілком […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ – Ляйпціг, Українська накладня, 1923. В розчинене вікно потягає розталою корою дерева й кислим вохким духом водянистого, весняного снігу, що ріденько чвакає під ногами. Тютюновий дим, розділений течією повітря, незадоволено клублячись, розріджується. Чути, як дзвонять у Софійському Соборі великопосним, задумливим дзвоном. Там, у Соборі тихо тріскотять свічки, пахтить вільгостю […]...
- Винниченко Володимир Кирилович З Костем сталася чудна кумедія Діло вийшло так. Кость та ще троє хлопців – Данилко, Семенець та Микита – пасли товар на лугу. Хлопці – свій, а Кость – панський. Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чорна Пантера і Білий Медвідь ДІЙОВІ ОСОБИ КОРНІЙ КАНЕВИЧ (Білий Медвідь) – митець. ГАННА СЕМЕНІВНА – його мати. РИТА (Чорна Пантера) – його жінка. СНІЖИНКА. МУЛЕН – критик, журналіст. ЯНСОН МІГУЕЛЕС БЛЕК КАРДИНАЛ САФО ЛЕМОНЬЄ МІМІ ШТІФ ЛІКАР Пожильці з будинку, публіка, музики ігарсояив кафе. ДІЯ ПЕРША Велике ательє; в лівій стіні ззаду – двері в кімнату Рити. Задня стіна […]...
- Винниченко Володимир Кирилович ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) Народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в робітничо-селянській родині. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах […]...
- Життєвий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Життєвий шлях Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматурги, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винничен-ка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня […]...
- Творчий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Творчий шлях Володимир Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат “Відродження нації”, двотомну етико-філософську працю “Конкордизм”, чотирнадцять романів (один із них незавершений). В. Винниченко-митець – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому […]...
- Володимир Кирилович Малик Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище – Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку – віршовану історичну казку “Журавлі-журавлики” (1957) – із задоволенням прочитали діти й дорослі. […]...
- Володимир Винниченко (1880-1951) Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Навчався у народній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівництвом. Майже рік В. Винниченко мандрував Україною, заробляючи на життя тимчасовими підробітками. У 1900 р. він склав екстерном екзамен […]...
- Володимир Винниченко – майстер психологічного аналізу Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь – на початку XX століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художнього осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. “… Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, іцо може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!” – […]...
- Суд (скорочено) – Винниченко Володимир (1880-1951) Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім прояснилося. Але сонце прудко бігло з-за туману, золотило баню церкви і наближалося до економії. “Земський начальник Михайло денисович Самоцвіт, вигодований, опецькуватий чолов’яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі […]...
- Момент (скорочено) – Винниченко Володимир Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. […]...
- Володимир Винниченко – Момент (СКОРОЧЕНО) Володимир Винниченко Момент (СКОРОЧЕНО) Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, […]...
- СУД – ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО Скорочено Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім прояснилося. Але сонце прудко бігло з-за туману, золотило баню церкви і наближалося до економії. “Земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, вигодований, опецькуватий чолов’яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі біля […]...
- Студент (скорочено) – Винниченко Володимир Село палало. Вигоріла половина хат, залишивши без притулку і без того змучених людей. Особливо потерпав старий дід. Він ніяк не міг заспокоїтись, що згоріло все, зароблене багатьма роками. Хтось докинув думку, що хату запалили студенти, які проходили нещодавно тут та до чогось придивлялися. Раптом до натовпу наблизився чужий чоловік. Він заговорив до людей, виливаючи в […]...
- Володимир Винниченко – Студент Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурканих селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея оповідання “Студент. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді старий дід, який погрожував “вимотати з студентів жили, стрибає на […]...
- ЗНО – Володимир Винниченко – Література XX ст Література XX ст. – видатний український прозаїк, драматург, художник, політичний діяч. Він є автором першого українського фантастичного роману “Сонячні машини”, автором “малих форм”, романів і драм. Почавши з реалізму, він згодом обирає імпресіоністичний стиль. Основні твори: “Краса і сила”, “Намисто”, “Сонячнамашина”, “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Між двох сил”, “Гріх”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Великий […]...
- Володимир Винниченко. “Момент” В. Виниченко – видатний український прозаїк, драматург, художник, політичний діяч. Він є автором першого українського фантастичного роману “Сонячні машини”, автором “малих форм”, романів і драм. Почавши з реалізму, він згодом обирає імпресіоністичний стиль. Основні твори: “Краса і сила”, “Намисто”, “Сонячнамашина”, “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Між двох сил”, “Гріх”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Великий молох”, […]...