Винниченко Володимир Кирилович Темна сила
За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.
Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками грати, сидять “важные полити-ческие” і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від сих вільних,
Здається неможливим, щоб в сьому подвір’ї, де так затишно і пишно ростуть коханці блідих людей, липа й бересток, де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті, з чимсь блискучим на плечах, щоб в сьому подвір’ї, так чисто заметеному і гарно покритому довгою тінню стіни, було щось
Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон сій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах, ти, доле, моя доле, безталанна ти моя, чи не ти се, моя доле, до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови і тихо слухають ту знайому, ту сумну і рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
І по царському наказу опинився я в тюрмі, і минають без надії молодії дні мої.
І, наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті нерухомі й задумливо-смутні не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній, в полі народної, лютої брані будуть брати й вороги помирать, я ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушності, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатей, що стояла біля перистої будки і задумливо погладжувала рукою “щось блискуче”, рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміливо говорить:
– Земляк!. Слышь?. Довольно песни играть.
Але “земляк” не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися в небо, у вільні хмаринки, а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:
Будуть минати там роки за роками, буду забутий я навіть братами, будуть вже інших в тюрму проводжать, я ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
– Слышь, земляк! Не шуми!
– Та одчепись ти від його, ради бога! – вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. – Хай співає!
– Не приказано песни играть.
– Мало чого “не приказано”! “Не приказано” людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи. А ти послухай краще і не надокучай.
Але співець і сам перестає. Він глибоко зітхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
– Андрію!. Андрію!.
– Га?
– Сіно є?
– Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду.
– Ну?
– їй-богу!
– Погано. Страшенно рибки хочеться. 3 Вартового ся розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, “не приказане”.
Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів, і на йому видно напружене бажання зрозуміти.
– А у Петі є?
– Не знаю. Спитайте. Петя!
– Що-о?
– Сіно є?
– Що-о?? Не чую!
– Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:
– Сльїшь, земляк! Не кричи!
– Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
– А, сіно!. Ні, нема. У мене ж учора провалилось усе.
– Земляк! Сльїшь? Довольно разговаривать!
– Та ну? – сміється Петя. – Вже й “довольно”? Ми ж тільки почали!
– Не полагается разговаривать.
– То ж через що?
– Не приказано.
– Хм. Причина важна. Ну, а як ми все-таки будг-мо “разговаривать”, тоді що буде?
– Тоді побачиш. – бурмоче вартовий.
– Що ж я побачу?
– А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!
– Та не може бути?! Ха-ха-ха!. Андрію, чули? Але з Андрієвого вікна вже чути веселий сміх.
Хутко простацька погроза вартового “по телеграфу” передається у всі вікна, і постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну, і в маленькому подвір’ї стає шумно.
Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують “визвать разводящаго” і весь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
– Миколо!
– Га?
– Чом на прохід не йдете?
– Не пускають.
– Бийте в двері.
– Не помагає.
– А табуреткою?
– Стукав. Обіщає в темний карцер заперти. Або:
– Дя-дя!!!
– А-а?
– Пришліть рибки!
– До-о-бре.
– Право-ліво. Так?
– Так!
– Довольно зевать!. Слышь, ты? Земляк! Але “земляки” мов не чують, тільки Петя добродушно, з докором хитає головою й поважно говорить до
Вартового:
– Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не “разговаривать”? Пташка божа і та розговарює, а то ж люди.
Ти, братику, подумай про це, а тоді кричи. А то: “не разговаривай”! Хіба ж так можна? Коли б ми кричали або грати ламали, ну, тоді кричи, а то ж балакаємо.
Балакать можна.
Не голосно, потихеньку. Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно.
– Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! – вставляє Андрій.
Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку й, дивлячись кудись убік, похмуро говорить:
– Чом не буду? Се не довго в нас. Тільки, як не приказано.
– Е, земляк! Плюнь, брате, на се!. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухаться. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, “не приказано” одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; “не приказано”, щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за грати за те, що вони стоять за правду.
Сього всього не можна б робити, а тим часом, сам знаєш, се все у нас робиться. От сього б, землячок, і не “полагалось” би робити. А те, що ми балакаємо, то – дурниця.
Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за сієї грати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сидю, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать, та й говори.
Знаєш, за що я сидю?
Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає.
Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердечний, м’який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що “землячок” проти волі поглядає на його пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ганок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декілька конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають “важного политического”.
До бесіди пристає Андрій, потім Петро, і невеличке подвір’я наповнюється звуками дужих, нечуваних річей. І кожне слово сих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночі, розриває темряву солдатського. світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива, щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків “не разговаривай”, “довольно зевать” вже не чути, і видно, що се розмовляють вже не арештанти і вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в сьому тюремному подвір’ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на сі грати, рознесуть їх одразу і гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.
– Ех! І на таких людей присилюють винтовки піднімать! – з гнівом стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття, і, задерті догори, сі лиця похожі на лиця благаючих. А слова, нові і дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче і солодко б’ють їх по серцю.
– Се правда! – щохвилини, то зітхаючи, то з обуренням, промовляють конвойні.
– А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! – твердо і навіть жорстко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за грати.
Related posts:
- Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог? Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно. Так само й тут, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чекання Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів. Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У болотянського батюшки архірей зупиниться тільки […]...
- Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька” В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у […]...
- Винниченко Володимир Кирилович На пристані Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються. Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками, й маленькими […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ – Ляйпціг, Українська накладня, 1923. В розчинене вікно потягає розталою корою дерева й кислим вохким духом водянистого, весняного снігу, що ріденько чвакає під ногами. Тютюновий дим, розділений течією повітря, незадоволено клублячись, розріджується. Чути, як дзвонять у Софійському Соборі великопосним, задумливим дзвоном. Там, у Соборі тихо тріскотять свічки, пахтить вільгостю […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Дим Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Суд Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і, пливучи по хатах, наближається […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Сонячна машина Присвячую моїй сонячній Україні В. В. ЧАСТИНА ПЕРША Авто м’яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта – будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами. Так, після трьох днів різних заходів – смішних і образливих, потрібних і цілком […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чесність з собою Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919. I Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі. Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Контрасти Гликерія випила вже третю чарку густого, міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, і ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніка, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Таємність З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення! Я знаю, – вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про “лакомства нещасні”. Я знаю, – багато таких, як я, будуть стискувати […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Раб краси Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Антерпреньор Гаркун-Задунайський I Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N. Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Заручини Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації З двома періодами: 1) Період революційної організації державности й морально-правової влади, 2) Період юридично-правової державности. В основу цього поділу покладено ролю тих чи инчих соціальних верств під час цих моментів. Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріжниці кляс. Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних. Під час доби Директорії […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Зіна В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було під той час. Бо я […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Момент І раз Шехерезада так почав своє оповідання: – Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось. З ким? […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Роботи! Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”. А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Салдатики Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу. В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Терень Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав. Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху. Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Олаф Стефензон Починаючи з зустрічі й кінчаючи розставанням, все було талсе чудне та незвичайне, що його ніколи не змиють хвилі часу з моєї пам’яті. Зустрівся я з Олафом так. Одного вечора я вийшов пройтися по вулицях Парижа. Весь день стояв такий густий туман, що, здавалось, будинки були спущені в сиву мильну воду. Світло скрізь запалили вже з […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Кузь та Грицунь Ми постановили далі не йти. Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там нанятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав: – Нє! Лагерь тут. Кончено. Лягай, братці. Грицунь моментально поклав клунок на землю і ліг, так наче […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Біля машини І Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко. У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню. […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Федько-халамидник Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму “закадишному” другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, – граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб […]...
- Винниченко Володимир Кирилович З Костем сталася чудна кумедія Діло вийшло так. Кость та ще троє хлопців – Данилко, Семенець та Микита – пасли товар на лугу. Хлопці – свій, а Кость – панський. Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чорна Пантера і Білий Медвідь ДІЙОВІ ОСОБИ КОРНІЙ КАНЕВИЧ (Білий Медвідь) – митець. ГАННА СЕМЕНІВНА – його мати. РИТА (Чорна Пантера) – його жінка. СНІЖИНКА. МУЛЕН – критик, журналіст. ЯНСОН МІГУЕЛЕС БЛЕК КАРДИНАЛ САФО ЛЕМОНЬЄ МІМІ ШТІФ ЛІКАР Пожильці з будинку, публіка, музики ігарсояив кафе. ДІЯ ПЕРША Велике ательє; в лівій стіні ззаду – двері в кімнату Рити. Задня стіна […]...
- Винниченко Володимир Кирилович ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) Народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в робітничо-селянській родині. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах […]...
- Життєвий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Життєвий шлях Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматурги, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винничен-ка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня […]...
- Творчий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Творчий шлях Володимир Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат “Відродження нації”, двотомну етико-філософську працю “Конкордизм”, чотирнадцять романів (один із них незавершений). В. Винниченко-митець – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому […]...
- Володимир Кирилович Малик Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище – Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку – віршовану історичну казку “Журавлі-журавлики” (1957) – із задоволенням прочитали діти й дорослі. […]...
- Володимир Винниченко – майстер психологічного аналізу Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь – на початку XX століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художнього осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. “… Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, іцо може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!” – […]...
- Володимир Винниченко (1880-1951) Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Навчався у народній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівництвом. Майже рік В. Винниченко мандрував Україною, заробляючи на життя тимчасовими підробітками. У 1900 р. він склав екстерном екзамен […]...
- Володимир Винниченко – Федько-Халамидник (СКОРОЧЕНО) Володимир Винниченко Федько-Халамидник (СКОРОЧЕНО) Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє – і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той […]...
- Скорочено ФЕДЬКО-ХАЛАМИДНИК – ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО Федько був справжній розбишака-халамидник. 3 ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє – і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується – відпускає, як […]...
- Збірник “Краса й сила”, перший тріумф Винниченко Протягом літературного шляху поруч із драмами, романами письменник звертався й до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели представляють чи ледве не найкращу частину творчої спадщини Винниченко, що одержала високу оцінку И. Франко, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, Г. Зерова й одержала заслужену широку популярність серед читачів В 1924 – 1928 роках видавництво […]...
- Федько-халамидник (скорочено) – Винниченко Володимир Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві – йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе – […]...
- Федько-халамидник – Володимир Винниченко Скорочено Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві – йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе – […]...
- Винниченко Володимир Федько-халамидник (дуже стисло) (скорочено) Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє – і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується – відпускає, як […]...
- Студент (скорочено) – Винниченко Володимир Село палало. Вигоріла половина хат, залишивши без притулку і без того змучених людей. Особливо потерпав старий дід. Він ніяк не міг заспокоїтись, що згоріло все, зароблене багатьма роками. Хтось докинув думку, що хату запалили студенти, які проходили нещодавно тут та до чогось придивлялися. Раптом до натовпу наблизився чужий чоловік. Він заговорив до людей, виливаючи в […]...
- Володимир Винниченко – Студент Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурканих селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея оповідання “Студент. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді старий дід, який погрожував “вимотати з студентів жили, стрибає на […]...