У пошуках гармонії – Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
Підручник Українська література 11 клас
Сучасна українська література
Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
У пошуках гармонії
До кожної людини приходить пора, коли потрібно залишати рідну домівку і вирушати у світ. Такий час настав і для ліричного героя поезії “Дороги”, перед яким “розгорнулась земля, наче книжка (дороги, дороги, дороги). / Зашуміла трава і принишкла, / простелилась вам юність під ноги”. Метафори і розгорнуте порівняння моделюють незвичайне сприйняття світу героєм, перед невідомістю якого навіть принишкла трава.
Вірш
Сповнений надії і нових вражень, пізнань, змагань, утверджень, ліричний герой, в якому вгадуються риси автора, зображується як модерна людина XX століття з вірою у світле прийдешнє. Він уподібнюється античному Антею, який духовну силу черпає з рідної землі, криниці та з космосу, звертаючись до дивного мідянорогого місяця (неологізм Антонича), аби він відкрив юнакові таємниці буття і смисл життя. Підсумовує рефлексії ліричного “Я” остання строфа, яка є своєрідною кульмінацією у висвітленні головної ідеї вірша: “Бо в дорогах зваблива врода І (о, зелень! о, юність, о, мріє!). / Наша молодість, наче природа / колосистим ще літом доспіє”.
Увиразнюють естетичну картину світу художні тропи (яскраві епітети, метафори, повтори, порівняння, риторичні оклики, алітерації та асонанси), а також тристопний анапест з перехресним римуванням.
У творчій індивідуальності Антонича вражають сполучення ліризму з філософським осмисленням проблем буття, новизна поглядів на український світ та його історію, що сягає пракоренів слов’янства. Уже перша збірка “Привітання життя” засвідчила, що митець подолав консерватизм поетичної традиції, експериментуючи в системі віршування, строфіки й поетики.
Поетичне слово Антонича пружне, колоритне й звучне, як У Тичини. Однак спостерігається спорідненість із тогочасними польськими (Юліан Тувім) та французькими (Поль Елюар, Жак Превер, Луї Арагон) поетами, зокрема захоплення сюрреалізмом з його настановами ускладненості, несподіваного сполучення уяви й реальності. Художній світ Антонич творить на діалектичному взаємозв’язку протилежних явищ, процесів, часів і просторів – вічного й скороминучого, свідомого й підсвідомого, матеріального й духовного.
У побудові збірки митець використав принцип циклізації – “Зриви й крила”, “Бронзові м’язи”, “Вітражі й пейзажі”, що стане основою компонування наступних збірок.
Антонич витворив оригінальну концепцію світу, характерною ознакою якої є пошук втраченої гармонії, єдності людини й космосу, особи й природи. Він відкрив незвідані сфери поезії, нові образи й мотиви. Передусім, митець органічно поєднав казку, міф і реальність, теперішній і давноминулий часи.
З цією метою він використав українські міфічні, фольклорні багатства, які синтезував у нові образні сплави.
Поетичний образ батьківщини. З великою любов’ю і поетичним натхненням Антонич оспівав свою рідну Лемківщину. “Моя країно верховинна, – / ні, не забуть твоїх черемх, / коли над ними місяць лине – / вівсяним калачем/” (” Черемхи”). Образи незайманої, дикої краси гірської природи чергуються із дивовижним язичницьким світом мешканців цього краю, їхніми піснями, повір’ями, чарами, ворожіннями, обрядами освячення.
Особливо це помітно в його пейзажній ліриці, яка виходить за вузькі тематичні межі й набуває філософського звучання. Антонич вміло поєднав лемківський колорит із загальнонаціональними образами й символами, скажімо, тополі та явора: “Корови моляться до сонця, / що полум’яним сходить маком. / Струнка тополя тонша й тонша, / мов дерево ставало б птахом. / З гір яворове листя лине, / купіль, і півень, і колиска. / Вливається день до долини, / мов свіже молоко до миски” (“Село”). Природа Лемківщини виступає в поезіях Антонича природною складовою національного життя, яку ліричний герой немовби бачить зсередини.
У справжньому шедеврі лірики – поезії “Різдво” – Антонич християнську містерію проектує на Лемківщину, з її язичницькими повір’ями й поклоніннями. В українському середовищі розігрується біблійне дійство, бо лемки уподібнюються до волхвів: “Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий”, тобто подарували хліб. Справді, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою обходять обійстя й освячують його.
Поганський місячний знак – “золотий горіх” – опиняється у долоні Марії, яка тільки здогадується, які випробування доведеться витримати її Синові.
Уже в першій збірці, сповненій життєлюбства, повнокровним героєм зажила природа – то ласкава, то сувора, то барвиста – довкілля, добре знане Антоничем з дитинства. У його поезіях поле пахне “мужицьким потом”, “осінь переїхала по полі возом золотим “. Пейзажний живопис поєднується із суто ліричним
Анатоль Яблонський. Мати Божа. 1954
Реживанням природи. У наступних збірках зближення об’єктивного й суб’єктивного начал зростає й зливається, бо в “Зеленій Євангелії” ліричне “Я” входить у речі та явища, завдяки прийому метаморфози уподібнюється з кущем, травою, хрущем тощо. Тому пейзаж вибудовується не лише як конкретний опис, а й неповторне бачення, оцінка того, що характеризує світ ліричного героя і що не можна охопити одномоментним сприйняттям: “Весна, неначе карусель, / на каруселі білі коні. / Гірське село в садах морель, / і місяць, мов тюльпан, червоний”. Поет змоделював свою світобудову, свій Космос, свій міф, тяжіючи до філософської інтерпретації світу та буття.
У поетичній мініатюрі “Зелена Євангелія” він зображує таку неповторну поетичну картину: “Стіл ясеновий, на столі / слов’янський дзбан, у дзбані сонце. / Ти поклоняйся лиш землі, / землі стобарвній, наче сон цей!” Міфопоетичне відчуття світу, що так бентежить дослідників творчості Антонича, сягає української міфології, в якій перетворення людини на рослину – річ звичайна: “Лисиці, леви, ластівки і люди, / зеленої зорі черва і листя / матерії законам піддані незмінним, / як небо понад нами синє і сріблисте! / Я розумію вас, звірята і рослини, / я чую, як шумлять комети і зростають трави. / Антонич теж звіря сумне і кучеряве”.
У цій поезії за допомогою епітета зелена Антоничеві “черва і листя” набувають пантеїстичних рис, що веде до синкретичного сприйняття. Олександр Потебня називав синкретичними епітетами ті, які відповідають злиттю почуттєвих сприймань, що їх первісна людина виражала нерідко одними і тими ж поняттями. У старофранцузькому епосі зустрічаємо “зелені щити”, а в українських піснях – “зелені шляхи широкії”.
Мірилом таких художніх означень ставали етнографічні перекази, які дійшли до нашого часу, втілившись у поезіях Антонича: “Зелений бог буяння й зросту / зітре на попіл мої кості, / щоб виростало, щоб кипіло / п’янких рослин зелене тіло” (“Зелена віра”).
“Автопортрет” за жанром – медитація. Митець міркує над своїми пракоренями. Захоплюючись древніми звичаями й обрядами лемків, поет помічав у їхньому світосприйманні синтез двох світів – язичництва й християнства. В автобіографічній “Елегії про співучі двері” лемкам-юнакам ворожить “давня Лада”, вони ж “моління шлють Христу і Духу”. Цей дуалістичний, неповторно-яскравий світ увібрав у себе й поет.
Його “християнство” охоплює і поганство, і притаманне йому радісне сприйняття світу, конкретно-чуттєве ставлення до природи. Таке життєствердне світосприймання відобразила Антоничева лірика.
У медитації “Автопортрет” центральним образом є сонце, якому поклонялися наші давні предки як Даждьбогу. Прекрасний образ сонця, вперше побачений над рідним селом, пробудив у душі Антонича митця. Від рідної землі поет взяв наснагу й спрагу творчості, прокладаючи своєю поезією “місток” між часами й поколіннями: “Мої пісні – над рікою часу калиновий міст, /я – закоханий в життя поганин” (“Автобіографія”). Така самохарактеристика мала для нього принципове значення.
Вдивляючись у свою душу, ліричний герой “Автопортрета” намагається збагнути сенс свого захоплення красою й “сонцепоклонництвом”: “Я, сонцеві життя продавши / за сто червінців божевілля, / захоплений поганин завжди, / поет весняного похмілля”.
Язичництво поета не тільки зумовлене суб’єктивними уподобаннями митця, а й прагненням висвітлити свій ідеал, свій духовний вимір, намалювати ситуацію, схожу на первісну, освітивши її своїми думками й почуттями. Таким було його естетичне бачення й розуміння світу й людини. В основі Антоничевого світовідчуття лежить та картина світобудови, в якій є місце й еллінському відчуттю буття як гармонії, і первісне, язичницьке бачення світу, і духовно-активне його освоєння, невіддільне від розумного проникнення в його таємниці.
Водночас цей світ добудовує і ” космізм” Павла Тичини, космічне світосприймання, притаманне вже нашим сучасникам.
Свої образи Антонич будує на полісемантичних (багатозначних) принципах, коли зовнішня ознака переходить у внутрішню, що сягає психологічного паралелізму народної поезії: “Росте Антонич, і росте трава, / і зеленіють кучеряві вільхи. / Ой, нахилися, нахилися тільки, / почуєш найтайніші з всіх слова. / З усіх найдивніша мова гайова: / в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, / на вільхах місяць розклюють зозулі, / росте Антонич, і росте трава” (“Весна”).
Природа одухотворюється й поглинається по-молодечому зачарованою й життєрадісною душею ліричного героя, що розкривається через весну, “квітневий дощ”, персоніфіковані “зорі-кулі”. Автор звертається до весни, ніби до ровесниці. Герой відчуває душевне сум’яття від розбитого блакитного неба, яке порівнює зі скляним дзбаном. Взагалі, душа поета відкрита всьому прекрасному, що є в природі.
Місяць у нього уподібнюється чабанові (“Над лугом хмари кучеряві, як вівці, що пасе їх місяць”), а “воли рогами сонце колють, коли воно заходить” (“Захід”). Але так чи інакше Антоничеве розуміння природи сягає давнини, першооснов світу, міфу, перед якими він схиляє голову.
Поетичне мислення Антонича – міфологічне, занурене в універсальні істини. У прадавні часи, вважав поет, людство було зрілим у розумінні краси, різноманітності життя. Занурення модерного митця в міф, у його мотиви зумовлене тугою за красою, за гармонією.
Тому в його поезії постійними є уподібнення, перетворення ліричного “Я”, метаморфози, пошук первісних джерел і символів.
Свідомість автора поезії “Вишні” сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів, знаходячи їхнє поетичне вираження. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення.
Не випадково Антонич проголошував, що для нього давнє, первісне існує тепер, що, за його світосприйманням, “горять, як ватра, забобони віків минулих”. Він бачив, як язичницька богиня Лада варила в глиняному дзбані черлене зілля поезії, коли поет писав вірш про сонце як “прабога всіх релігій”. Головна ідея твору – безсмертя людської душі, що може мандрувати в часі й просторі. Ця ідея близька давньоіндійській філософії, за якою людина після смерті може перевтілюватись у душу народженої дитини, тварини чи птаха: “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях”.
Поезія “Вишні” Антонича дивувала його сучасників незвичним поглядом на світ. Автор вірша створив естетичну реальність за своїми законами світобачення, уподібнивши себе хрущеві. За допомогою прийому метаморфози поет підкреслив спадкоємність традицій Тараса Шевченка, який слово поставив на сторожі народу. Скромний Антонич високо цінує цей монолітний художній світ, відчуваючи себе малим поряд із генієм, “хрущем”, якого оспівав Кобзар у знаменитих рядках: “Садок вишневий коло хати, / Хрущі над вишнями гудуть”. Україну автор “Вишень” називає “пишною й біблійною”, тобто країною з давньою історією й культурою, “квітчастою батьківщиною вишні і соловейка”.
В тогочасній ліриці, зокрема авангардистській, ці традиційні символи національного буття вважалися архаїчними, такими, що не відповідають вимогам індустріалізованої епохи. Натомість Антонич вважав, що архетипні образи не втрачають своєї свіжості й надихають на поетичну творчість: “Де вечори з Євангелії, де світанки, / де небо сонцем привалило білі села, / цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’яно, / як за Шевченка, знову поять пісню хмелем”. Міф, архетипні образи потрібні Антоничу для того, щоб глибше пізнати буття і людину, вагомість поетичного слова.
Предметно-міфічний світ Антонича творять невмирущі образи, які бентежать уяву й збуджують думку. Його глибинне проникнення у смислове багатство слова відбиває площини свідомого й підсвідомого людини. Митець відштовхувався від модерної поезії доби, спирався на досвід Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана, Євгена Плужника, Михайля Семенка, але по-мистецьки талановито творив власний художній світ, у якому гармонії відводиться важливе місце. Багатство образів, звуків, фарб символізують красу світу й духовне багатство ліричного героя. За Антоничем, в Україні відбулися грізні катаклізми, викликані Першою світовою війною, революцією й братовбивчими змаганнями, внаслідок чого гармонія відступила від людини. І поет став на захист гармонії.
Митець великого гармонійного таланту, він тяжів до досконалості й перемоги добра над злом, до краси й гуманістичного ідеалу. В естетиці Антонича гармонія пов’язана з філософією життєствердження: “Щоб жити краще, ширше, вище! / О, більше світла! Більше сонця! / бо суть тобі дана й відкрита: / цвісти й горіти, в пустку світу / з красою йти, щоб краще жити” (“Дві глави з літургії кохання”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)