Винниченко Володимир Кирилович Талісман
Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в’язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.
Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить в другу. Там, розуміється, зараз же з цього приводу гвалт, крик, протести, зібрання, дискусії.
Цього вразив згук дверей у клозет; він цілий день ходить і “стріляє” так, що подушки на койках
Передачі крались по камерах і з’їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шести грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.
А найголовніше – побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкоп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Залєтаєву.
Правда, нас тікало небагато, всього сім душ, срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній
Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати було так же легко, як із струмочком, що заклопотано прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим іншим, як своєю старанністю, усердям, клопітливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні, він весь – рух, турбота.
Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту, і картузик промочувався спідсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастило так устроювати, не знаю.
Але це був факт. І зверх усього він був меншовик та ще спеціаліст по аграрному питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку “одрізки”, “земля”, “хазяйство”, як картузик товариша Скрині уже там. А тому, що він спішить завжди, то вривається в розмову, наче бомба. А як аргументів у його багато і всі треба якомога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить, одбиваєтся, як його хотять спинить, і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ.
Крім усього, сам він з нами не тікав, і його мали швидко одправить в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг би дати лад хаосові і котрий сам був би і зацікавлений в утечі.
Але тут діло ускладнялось. Річ в тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким просто “так собі”, а деяким з принципу. Принципіаль-ними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти, а найпаче голова їхній Залєтаєв.
В цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він по цілих днях сидів по сусідніх камерах або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замірайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швейцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистачало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелегальні видання) і видирав з неї довгі стьожки.
До протестів відносився спокійно й з юмором. Коли ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров’ю, сиві очі з білявими віями загострювались, і він починав боронитись. Себто: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:
– Ти чого? Чого верещиш? Що треба? – А за ним зараз же підводились з койок Тимошка, Замірайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки, з інтересом поглядали на опонентів. Звичайно, іцо дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залетаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з прокламації “До всіх горожан”, вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:
На базаре сидит кот, У него болит живот, А напротив его кошка Й у ней болит немножко.
З койок підхоплювали, вносили більше жвавості й експресії в мелодію. Тоді Залєтаєв зістрибував, одкидав в куток стіл з середини камери й зачинав танцювать. Для цього хор моментально переходив на іншу.
– Холеру! – кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.
Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчику й починав:
На окне лежит прикмета – З винограду квота, Виноград растет на ветке, Солчией пост у клеткс.
Залетавв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.
– Жару більше! – кричав він. Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струшував вищипаною борідкою й розлягався:
Слон песніо свою Про жисть горькую мою, А жисть горькая моя, До чсго тьі довела.
Що далі розвичялась історія “горькой жисті”, з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаев. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз і разом з хором задихане й хрипло вигукував:
Ти, холера, поди прочь, Кавалера не морочь, Как такому кавалеру Да любить таку холеру. Поди, поди, стерва, прочь!
І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладіпе зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).
Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселості. Спочатку пробували умовляти Залставва, але він реготав і одповідав нам:
– Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать “На бой кровавмй”? Подумаєш!
Гадає, як заспіва “На бой кровавьій”, так і справді кровавкй. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете.
Я вам забороняю? Чи я протестую, хк ви щось робите?
Це прйвда, – він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.
В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку.
Не датись Залєтаєву Піня не міг, – він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.
– Ну, Піню, на волю хочеш? – питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.
– А хто не хоче на волю? – одповідав Піня, кривлячись від болю.
– Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.
Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся, – невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.
Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
– Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:
– “Тук, тук, тук!” – Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: – “Кто там?” – “Мі”, – одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском. – “Хто мі?” – суворо. – “Зади”. – “Скольки вас?” – “Раз.”
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у “жестяного мастера” в науці, коли той бив його паяльником по голові або як “гоїше їньгеле” цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: “Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче.
Тебе б’ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски, – вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший”.
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато.
Related posts:
- Винниченко Володимир Кирилович Кузь та Грицунь Ми постановили далі не йти. Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там нанятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав: – Нє! Лагерь тут. Кончено. Лягай, братці. Грицунь моментально поклав клунок на землю і ліг, так наче […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Суд Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і, пливучи по хатах, наближається […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Раб краси Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Салдатики Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу. В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Зіна В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було під той час. Бо я […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Федько-халамидник Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму “закадишному” другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, – граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Таємність З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення! Я знаю, – вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про “лакомства нещасні”. Я знаю, – багато таких, як я, будуть стискувати […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Дим Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог? Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно. Так само й тут, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Момент І раз Шехерезада так почав своє оповідання: – Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось. З ким? […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чекання Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів. Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У болотянського батюшки архірей зупиниться тільки […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Роботи! Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”. А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Терень Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав. Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху. Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Контрасти Гликерія випила вже третю чарку густого, міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, і ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніка, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях […]...
- Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька” В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Заручини Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Біля машини І Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко. У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню. […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Олаф Стефензон Починаючи з зустрічі й кінчаючи розставанням, все було талсе чудне та незвичайне, що його ніколи не змиють хвилі часу з моєї пам’яті. Зустрівся я з Олафом так. Одного вечора я вийшов пройтися по вулицях Парижа. Весь день стояв такий густий туман, що, здавалось, будинки були спущені в сиву мильну воду. Світло скрізь запалили вже з […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чесність з собою Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919. I Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі. Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ – Ляйпціг, Українська накладня, 1923. В розчинене вікно потягає розталою корою дерева й кислим вохким духом водянистого, весняного снігу, що ріденько чвакає під ногами. Тютюновий дим, розділений течією повітря, незадоволено клублячись, розріджується. Чути, як дзвонять у Софійському Соборі великопосним, задумливим дзвоном. Там, у Соборі тихо тріскотять свічки, пахтить вільгостю […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Темна сила За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками грати, сидять “важные полити-ческие” і […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Антерпреньор Гаркун-Задунайський I Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N. Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, […]...
- Винниченко Володимир Кирилович На пристані Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються. Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками, й маленькими […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації З двома періодами: 1) Період революційної організації державности й морально-правової влади, 2) Період юридично-правової державности. В основу цього поділу покладено ролю тих чи инчих соціальних верств під час цих моментів. Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріжниці кляс. Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних. Під час доби Директорії […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Сонячна машина Присвячую моїй сонячній Україні В. В. ЧАСТИНА ПЕРША Авто м’яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта – будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами. Так, після трьох днів різних заходів – смішних і образливих, потрібних і цілком […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Чорна Пантера і Білий Медвідь ДІЙОВІ ОСОБИ КОРНІЙ КАНЕВИЧ (Білий Медвідь) – митець. ГАННА СЕМЕНІВНА – його мати. РИТА (Чорна Пантера) – його жінка. СНІЖИНКА. МУЛЕН – критик, журналіст. ЯНСОН МІГУЕЛЕС БЛЕК КАРДИНАЛ САФО ЛЕМОНЬЄ МІМІ ШТІФ ЛІКАР Пожильці з будинку, публіка, музики ігарсояив кафе. ДІЯ ПЕРША Велике ательє; в лівій стіні ззаду – двері в кімнату Рити. Задня стіна […]...
- Винниченко Володимир Кирилович З Костем сталася чудна кумедія Діло вийшло так. Кость та ще троє хлопців – Данилко, Семенець та Микита – пасли товар на лугу. Хлопці – свій, а Кость – панський. Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній […]...
- Винниченко Володимир Кирилович ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) Народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в робітничо-селянській родині. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах […]...
- Винниченко Володимир Кирилович Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 (за старим стилем) липня 1880 р. в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Батько його був селянином. Початкову освіту В. Винниченко отримав у сільській школі, потім навчався у Єлисаветградській гімназії, однак не закінчив її, бо повинен був заробляти на життя. Пізніше він склав екстерном екзамени за […]...
- Життєвий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Життєвий шлях Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматурги, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винничен-ка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня […]...
- Творчий шлях – Володимир Кирилович Винниченко Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 pp.) Творчий шлях Володимир Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат “Відродження нації”, двотомну етико-філософську працю “Конкордизм”, чотирнадцять романів (один із них незавершений). В. Винниченко-митець – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому […]...
- Володимир Кирилович Малик Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище – Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку – віршовану історичну казку “Журавлі-журавлики” (1957) – із задоволенням прочитали діти й дорослі. […]...
- Володимир Винниченко (1880-1951) Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Навчався у народній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівництвом. Майже рік В. Винниченко мандрував Україною, заробляючи на життя тимчасовими підробітками. У 1900 р. він склав екстерном екзамен […]...
- Володимир Винниченко – майстер психологічного аналізу Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь – на початку XX століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художнього осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. “… Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, іцо може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!” – […]...
- Салдатики! (дуже стисло/скорочено) – Винниченко Володимир Усе село вийшло на вигін та виглядає, чи не йдуть солдати. Налякані жінки раз у раз починають плакати, але їх заспокоює Явтух. Він впевнений, що солдати не будуть стріляти у них. За кілька днів до цього село було спокійне, хоча люди вмирали з голоду і не мали вже сил працювати на свого пана. Однак невдоволення […]...
- Суд (скорочено) – Винниченко Володимир (1880-1951) Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім прояснилося. Але сонце прудко бігло з-за туману, золотило баню церкви і наближалося до економії. “Земський начальник Михайло денисович Самоцвіт, вигодований, опецькуватий чолов’яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі […]...
- Момент (скорочено) – Винниченко Володимир Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. […]...
- Володимир Винниченко – Момент (СКОРОЧЕНО) Володимир Винниченко Момент (СКОРОЧЕНО) Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, […]...
- СУД – ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО Скорочено Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім прояснилося. Але сонце прудко бігло з-за туману, золотило баню церкви і наближалося до економії. “Земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, вигодований, опецькуватий чолов’яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі біля […]...
- Володимир Винниченко. “Момент” В. Виниченко – видатний український прозаїк, драматург, художник, політичний діяч. Він є автором першого українського фантастичного роману “Сонячні машини”, автором “малих форм”, романів і драм. Почавши з реалізму, він згодом обирає імпресіоністичний стиль. Основні твори: “Краса і сила”, “Намисто”, “Сонячнамашина”, “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Між двох сил”, “Гріх”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Великий молох”, […]...