Алішер Навої Поезії
Алішер Навої Поезії Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах.
Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Фархад і Шірін. Розділи з поеми Про те, як Фархад бився зі змієм Звільнив вітрець од диму ночі світ, Звела скарбниця ранку срібний щит,
З печери ночі сонце ізійшло, Мов з пащі змія огняне жало. Тоді Фархад, потоки сліз ллючи, Омився весь в цім чистому ключі І став усі поради мудреця
Виконувати ревно до кінця: Лицем сумирно до землі приник І господу молився мандрівник, Благаючи, щоб дав ласкавий бог Зазнати
Просив його, щоб батько допоміг, Щоб захист він йому в молитві дав, Благословення сину в битві дав.
Роздер хакан1 від горя шати враз І весь нарід почав ридати враз. Фархад прощення від царя благав,- Не від царя! – від всіх вояцьких лав. Так заридали і війська, і шах,
Що гук ішов луною в небесах. Як цар зірок, царевич став ясний, Його скакун – немов небесний змій;
Так бойовою зброєю укрив Він стан стрункий, що й сонця блиск затьмив. Поклавсь на божу оборону він, Погнав коня навстріч дракону він, А хан, узрівши, що рушає син.
Помчав за ним з вояцтвом
Як день розлуки, як одвічна тьма, Як смертний час, була вона німа.- Це степ, мов світ розлуки і жалів, Од подиху зміїного чорнів. У попелі зашпортувався кінь,
Бо попіл вкрив пустельну далечінь,- Від куряви цієї чорним став Гнідий скакун, коли до змія мчав. Смердючий вітер овівав цей край,- Від цього вітру пеклом став би рай.
Він вибивав людей з останніх сил, Аж падав дехто із коня у пил; Та міцно зціпив зуби шахзаде2 І ляком серце не пойняв тверде. Коли печера змія віддалік
Вже завиднілась,- він звернув в цей бік. Як змій почув ворожий дух людей,- Ударило списом житло смертей. І виповз грізно із печери змій,
Немов біда, що шле небес борвій. Як полум’я пекельне – гнів його, Як дим пекельний – кожен звив його;
Він, дихаючи, вивергав огні Й палили землю іскри ці страшні; Він подихом розпаленим своїм Видмухував густий ядучий дим,
Який вгортав, мов хмара, небозвід. А іскри – наче блискавиці бід. Печера – повна диму і жари,
Неначе змій був надрами гори,- І, справді, як гора, здимався він, Хоч, як потік, весь хвилювався він. Сам – як гора, а голова – як дзьоб,-
Ним камінь бить страховище могло б,- А очі так горіли в голові, Немов фонтани з нафти вогневі, А ніздрі, наче труби, він розкрив,
Як діри труб для нафтових огнів! Коли вогонь пускав із пащі він, Осяював пожаром хащі він; Горою лиха зводив тулуб свій, А кожна лапа в нього – теж, як змій.
Він пазурі нещадних лап простер, Роздряпуючи сім небесних сфер; Криві, як серп, стирчали кігті враз,
А кожен серп твердий був, як алмаз. Був сірим гад, несамовитий весь, Ще й чорними крапками вкритий весь. Свій хвіст підносив понад скелі гад, І бив ним міцно по пустелі гад.
Аж курява підносилась сторчма, Блакить небес зчорнивши, як сурьма3. Так виповзав, як привид згуби, змій. І кровожерні шкірив зуби змій, І вогнедишну пащу роззявляв, Коли з печери грізно виповзав.
І от побачив він Фархада тут, І гнів пойняв страшного гада тут. Він кинувся, відчувши дику злість, Як змій небес, що людські душі їсть; Мов браму горя, пащу чорну враз
Розкрив, немов пекельне горно, враз. І з пащі стало полум’я текти, Щоб їжу сперше добре попекти,- Тоді її, запечену шматком,
Зміїне горло проковтне цілком. Царевича він з’їв би на присмак, А потім зжер би й інших всіх отак. Але царевич не боявсь вогню,
Бо салом він змастив свою броню. Коли вогонь відразу не спалив Сміливця,- змій відчув ще більший гнів; Розкривши пащу, скочив би й розчах,
Але царевич, скрикнувши: “Аллах!”, Схопив свій райдугоподібний лук І взяв стрілу, немов списа, до рук І в пащу змія так пустив стрілу, Що й Марс йому цілунком склав хвалу.
Звиваючись, став одступати гад, Але стріляв в оцю мету Фархад. Хоч лють зміїна і страшна була, Та лютою була й змія-стріла:
Вона його терзала на шматки, Як смажені баранячі кишки. Розводив змій вогонь собі для страв, Та сам од стріл на цім вогні згорав.
Отак у рани втерли сіль йому І слались муки звідусіль йому,- Тож, втративши для борюкання міць, Він похитнувся і схилився ниць.
А витязь вчвал пустив свого коня І налетів на нього навмання, І був таким удар його меча, Як блискавка, що в камінь гір влуча. Коли він звів свій блискавичний меч,
То враз кінчив цей герць незвичний меч. Відправивши в печеру небуття Оцього змія, що труїв життя,
Він до печери змія на коні Помчав повз брили й звали кам’яні. Коли ж добравсь туди, де жив той змій,
То там на рівній брилі кам’яній Побачив напис, цей чудесний карб, Що провіщав, як розшукати скарб: “О ти, який збентежив небосхил, Кому дав бог могутності і сил,-
Якщо ти змія лютого заб’єш, І схований в печері скарб знайдеш, То будеш годен нагороди ти, Отож візьмеш оці клейноди ти.
Печера змія, де він жив і щез, Є круглою, неначе круг небес,- Коли звитяжцем ти ввійдеш сюди, То враз її середину знайди:
Закопано великий там агат,- За сто батманів4 тяжчий він стократ; Круг нього землю розкопай мечем, А потім камінь зруш своїм плечем;
Коли камінну пересунеш грань,- Ввійди туди й на велич бога глянь”. Фархад, відчувши істину цих слів,
Все так зробив, як напис повелів: Він перешкоди славно поборов І незліченний скарб тоді знайшов.- Його не зміг би полічить повік І небозводу вічного скарбник. Багато тисяч глеків золотих
Сам Ферідун5 в тім сховищі беріг,- І самоцвіти, й золото, й срібло Насипано до глеків тих було, А в сховищі, аж на самому дні, Високий склеп виднівся в глибині;
Під склепом цим стояв коштовний трон, Укритий шовком дорогих запон. Там меч висів, що весь блищав, як жар,
Що гострий був, неначе Зуль-Фікар6, А поруч з ним на шовк та оксамит Покладено ясний, як сонце, щит. Написано було на ньому так: “Хто має щастя царственного знак,
Хто подвигом своїм здивує світ, Отой здобуде меч оцей і щит. Хай щит почепить вій собі на стан,
А меч затисне, як всевладний пан, І хоч би сотні дівів йшли на бій, Він знищить їх у величі своїй, Бо щит такий звитяжцеві дано, Де найсвятіше боже імено
Сам Сулейман7 в літа минулі ті Накреслив, як на персні, на щиті. І це щиту чудесну міць дало, Щоб силу дівів, їхню лють і зло Розвіював, як військо враже, він,
Лиш імено святе покаже він. Тоді втрачають рештки сил вони, І падають, як чорний пил, вони. Є пресвяте наймення й на мечі, Йому могуття й гострість даючи, І через то в мечі, такий є чар,
Що, як ударить цим мечем моцар, То безневинний, добрий чоловік Не матиме від нього ран повік,
Але злочинця розсіче навпіл, Повергши злого Ахрімана8 в пил”. Коли знайшов царевич ці дари, То звів в молитві руки догори, Припав цілунком до щита й меча, І меч схопив, і щит звів до плеча, І, знову сівши на коня, помчав
Туди, де хан з вояцтвом пробував. Коли зі змієм боротьба ішла, Світ вкрився пилом, чорним, як смола. Від цього пилу мліли вояки,
А хто лишивсь – не міг віддалеки Розглянути, як там точився бій, Хто переможець: чи Фархад, чи змій;
Та раптом він з’явивсь перед людьми, Мов Іскандер9 що йде із краю тьми,- Скричав од щастя хан і Мульк-Ара10, Шаліла з щастя вся земля стара.
Бо красень вийшов цілий із біди І врятувавсь од змія назавжди. Не знав хакан, що згинув змій навік, Що й слід від нього на землі вже зник, Коли ж дізнався, як пройшла надасть,
Сказав, що й душу синові віддасть. І весь народ, про це дізнавшись теж, Хвалив його і прославляв без меж. Як мускусом повіяв вітер з гір,
Очистивши від куряви простір, То східнє сонце прояснилось враз І тіло змія завиднілось враз, І залелів навколо краєвид, І видним став до лігва змія хід.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)