Філософія буття в романі О. Гончара “Собор” (1 варіант)
“Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи, – таким постає видатний письменник сучасної доби Олесь Гончар,” – так відгукувався про цього майстра слова відомий літературознавець А. Погрібний. Та є в Олеся Гончара ще одна іпостась – він філософ. А завданням будь-якого філософа є створення власної філософськи обгрунтованої картини світу.
Саме таку картину подає на розсуд прискіпливого читача письменник у романі “Собор”.
В основі філософії буття Олеся Гончара
У змальованому металургійному селищі Зачіплянці живуть “здебільшого праведні люди”, які ставлять перед собою завдання залишити нащадкам щось корисне, гарне, красиве, зберегти спадщину віків, передати вічні духовні цінності. Такі
У зміни вірю: руйнач, вандал вже проклятий нами і буде проклятий майбутнім теж”. Ті, хто будує, своєю присутністю оживлюють простір. Наголошує письменник, що будування природне для душі, а руйнування веде до знищення насамперед себе, своєї сутності.
Усе можна зруйнувати. Можна створити штучні смердючі моря на місці широких розливів Дніпра, можна осушити Скарбне, і тоді тут ніколи не буде туманів, можна зруйнувати віковічний козацький собор, а на його місці побудувати шашличну або гігантський холодильник для м’ясокомбінату, та не можна, на жаль, повернути все назад, не можна насолоджуватися шумом зрубаного дубового лісу, запахом знищених очеретів… Людина звикла думати про користь для тіла, але забуває про користь для душі, а її ж ні за які гроші не купиш. Із цього забуття починається руйнач, на мою думку.
Будівник починає з малого, а користь має велику: “Хто посадить дерево – того і внуки згадають. Хто зламає – того й діти проклянуть,” – така програма в Ізота Лободи. Талановитий сталевар всіх ділить на майстрів і браконьєрів Тарасовим словом: “Той мурує, той руйнує… “. Гірко, що син його став духовним браконьєром. А може, воно так і треба, щоб “насупроти кожного майстра… був і свій браконьєр?” Напевно, звідси й беруться “дикі коні доби”, яким просто кортить розбити вітрину, напитися, похазяйнувати у святому місці.
Такий “мотлох історії”, як Володька Лобода, Таратута, лектор, не має страху в душі, бо в ній немає вічних цінностей, пам’яті роду, в ній “чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ”.
Попереджає О. Гончар словами Яворницького: “… Зайнятий руйнуванням неминуче деградує… “, бо для розвитку потрібно докласти зусиль, а деградувати легко, лежачи на дивані або п’ючи вино в кафе. Письменник, створивши свою філософію життя, переконує кожного читача берегти собор своєї душі, виховувати в собі будівничого краси.
Тільки за цієї умови ми зможемо зберегти життя на планеті, не залишитися безбатченками на своїй землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)