Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Колін Вільсон Паразити Свідомості

Колін Вільсон Паразити Свідомості

Колін Вільсон Паразити Свідомості Присвячується Августові Дерлету, який підказав авторові тему цієї книжки Перед тим як померти, я мушу знайти спосіб сказти про все те важливе, що є в мені і про що я досі не говорив,- це не любов і не зненависть, не жаль і не презирство, це сам шалений подих життя, що приходить здалеку і вносить у людське буття широчінь та могутню незворушну силу нелюдських істот…

БЕРТРАНД РАССЕЛ. Лист до Констанції Маллесон, від 1918 року, наведений у творі “Моєе становлення як філософа”, с 261. Попередні уваги “Паразити

свідомості”, певна річ, неоднорідний документ, він складений з розмаїтих паперів, магнітофонних записів та словесних повідомлень про розмови з професором Остіном. Перше видання, обсягом удвічі менше від теперішнього, було опубліковане невдовзі після зникнення професора Остіна 2007 року, ще перед тим, як експедиція капітана Рамзея знайшла космічний корабель “Паллада”.

Воно містило головно нотатки, зроблені на прохання полковника Спенсера, та магнітофонний запис, що зберігається у книгозбірні Лондонського університету під № 12-хт. До пізнішого видання 2012 року включено стенограму розмови, що її записав

Леслі Пурвізон 14 січня 2004 року, з украпленими в неї матеріалами двох Остінових статей для часопису “Історичний огляд” та його передмови до книжки Карела Вайсмана “Роздуми над історією”. Нове наше видання зберігає весь попередній текст і доповнюється найсвіжішими матеріалами з так званої картотеки Мартінуса, яка багато років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься у Світовому Історичному Архіві. Джерела, звідки взято ті чи ті матеріали, та вказівки, де використано неопубліковані досі Остінові “Автобіографічні нотатки” 2001 року, подані у виносках’ попередніх редакторів.

Жодне з видань “Паразитів свідомості” не слід розглядати як остаточний варіант. Ми прагнули впорядкувати матеріал так, щоб вийшла послідовна розповідь. Де доречно, долучали матеріали з Остінових філософських праць, а ще – додали коротенький уривок зі вступу до “Вшанування Едмунда Гуссерля” , що його відредагували Остін та Раих. Отож сюжетно-тематичний виклад матеріалу пропонованого видання, на нашу думку, відповідає поглядам, які ми висловили у праці “Таємниця “Паллади” у світлі нових відомостей”.

Але, зауважмо, не це було нашою метою. Ми намагалися вмістити до книжки весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що слушність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікувати “Повне зібрання творів” Гілберта Остіна. Г. С. В. П.

Колледж св. Генрі, Кембрідж. 2014. (Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що, його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення.

Текст відредагував Г. Ф. Спенсер’). Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної вихідної точки; не можу я також дотримуватися поради полковника Спенсера, згідно з якою “початок мусить бути на &;#8216;початку, а кінець наприкінці”, оскільки історія розвива’ється не гладенько й не просто, а закрутисте й хитро. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту покласти на істориків. Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Міддлесекського археологічного товариства, де виголошував доповідь про давні цивілізації у Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити про найближче твоєму серцю перед уважними і вдячними слухачами.

Якщо додати до цього наш спільний обід з добірним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що ключа у двері свого помешкання на Ковент-Гарден я стромляв у пречудовому гуморі. Відеофон задзвонив, щойно я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів.

Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мене хилило на сон. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся, щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину.

Ми давні приятелі, і він часто дзвонив мені пізно ввечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я проводив більшість ранків. Та цього разу в грудях ворухнувся хробачок тривоги; у спальному халаті я підійшов до відеотелефону і накрутив номер Карела Вайсмана. На тому кінці дроту довго не відповідали.

Я вже хотів був покласти слухавку, коли на екрані з’явилося обличчя Баумгарта, Вайсманового секретаря. – Ви вже чули новину? – запитав він. – Яку новину? – Доктор Вайсман-мертвий.

Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді,. Зібравшись на силі, спромігся запитати: – А звідки мені було знати? – Повідомлення опубліковане у вечірніх газетах. Я пояснив, що тільки-но прийшов додому.

Він кивнув: – Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди. – Але навіщо?

Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд? – Вона у шоковому стані. – Як же він усе-таки помер? Вираз Баумгартового обличчя не змінився: – Наклав на себе руки.

Кілька секунд я безтямно дивився на нього, нарешті вигукнув: – Що ви кажете? Не може бути! – Сталося саме те, що я вам сказав. Жодних сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше.

Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув: – Зачекайте! Поясніть урешті-решт, що скоїлося. – Він проковтнув отруту.

Більше нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв’язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі падаємо з ніг. Я викликав гелікеб і непритомно вдягся, повторюючи сам до себе, що такого не може бути.

Я знав Карела Вайсмана тридцять років, відтоді як ми разом училися в Упсалі. З усіх поглядів Карел був людина неабияка: Розумний, сприйнятливий, терплячий, весь аж кипів енергією. Ні, цього не може бути.

Такий не накладе на себе руки. Я, звичайно, усвідомлював, що кількість самогубств у світі збільшилася вдвічі проти середини сторіччя і часом укорочували собі віку люди, від яких цього найменше можна було сподіватися. Але повірити в те, що Карел Вайсман учинив самогубство, означало повірити, що один плюс один дорівнює трьом. Від самогубці він не мав у собі анічогісінько.

Це був один з найцільніших і найменш невротичних людей, яких я будь-коли знав. А може, це вбивство? Може, його вбив, наприклад, агент Центральних держав Азії? Я чув дивовижні речі: політичне вбивство у другій половині вісімдесятих років перетворилось на точну науку, а смерті Гаммельманна та Фуллера показали, що навіть учений, який працює з дотриманням найсуворіших заходів безпеки, не може бути спокійний за своє життя. Але ж Карел – психолог і, наскільки я знаю, не мав ніяких зв’язків з урядом.

Основний прибуток він одержував від великої промислової корпорації, яка платила йому за роботу над усуненням неврозів у обслуги високомеханізованих виробництв, пов’язаних із поточними методами праці, та над загальним підвищенням продуктивності. Коли таксівка спустилася на дах, Баумгарт уже чекав на мене там. Тільки-но ми залишилися вдвох, я запитав його: – Може, це вбивство? – А чом би й ні,- відповів Баумгарт,- хоч жоден факт не схиляє до такого припущення. Доктор Вайсман подався до себе о третій пополудні писати статтю.

Він попросив мене не турбувати його. Вікно його було зачинене; я просидів у приймальні за столом ще дві години. О п’ятій, коли його дружина принесла чай, Вайсман був уже неживий. Він власноручно написав листа і випив отруту. Через півгодини я вже не сумнівався, що мій приятель заподіяв собі смерть.

Можна було ще припустити, що то Баумгарт убив його, та я відкинув таку гадку. Як щирий швейцарець, Баумгарт відзначався незворушністю і вмів панувати над собою, але тепер він був мов не при собі; такого не вдаси, хоч би який ти був актор. Окрім того, залишився лист, написаний Кареловою рукою. Відтоді як Померой винайшов електронно-порівнювальну машину, підробки стали найрідкіснішими з усіх злочинів. Я покинув той сумний будинок о другій ночі, поговоривши тільки з Баумгартом.

Я не бачив мого мертвого приятеля, та й не хотів бачити, бо знав, що обличчя отруєного ціаністим калієм має жахливий вигляд. Пігулки, які він проковтнув, узято в хворого на психоневроз лише попереднього ранку. Сам лист здавався дивним. У ньому не було й слова жалю, звичайного для самогубці. Письмо було нерівне, Але зміст викладений чітко і ясно.

В листі мовилося про те, що з майна Переходило до сина, а що до дружини. У ньому також було розпорядження негайно зв’язатися зі мною і передати мені Вайсманові наукові праці. Далі зазначалося грошову суму, призначену для сплати – мені, й ще одну суму, яку в разі потреби належало використати для публікації тих праць. Хоч це була фотокопія листа – оригінал забрала поліція,- я був майже переконаний, що в моїх руках не підробка.

Наступного ранку електронний аналіз підтвердив мою думку. Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки і написані з видимим спокоєм.

Колін Вільсон Паразити Свідомості

« Україна та українці в творчості Т. Г. Шевченка

Урок 82, 83 – ЛУЧШЕ НЕТ РОДНОГО КРАЯ »

Related posts: