Забіла Віктор Миколайович “Повіяли вітри буйні…”


Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем.

Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю.

Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили.

Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо.

Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена. На зорі косою.

Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє.

Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій

зав’яла.

І листочок зелененький Зсохне й пожовтіє; Так і моє серце бідне Молодим змарніє.

І в мене неначе в грудях Дещо одірвалось; Не легше мені на серці, А ще гірше сталось.

Очі мавши, я не бачу Радосного в світі; Все обридло, все огидло, Не хочу більш жити.

Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце.

Чого? – Спитаться у мене – Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б’ється, Чого я бажаю?

Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася.

За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко.

Не раз плакала

зі мною, Не раз і сміялась; Казала, що тільки в світі Мною і втішалась.

Як побачу, було, слізки – В грудях важко стане, Прошу, було: “Не плач, серце”, – Поки перестане.

Зате ж, було, як веселу, Де я її стріну, Щасливіший всіх на світі Був на ту годину.

Тепер бачитись ніколи Не хочу я з нею; Не люблю я людей в світі З такою душею.

Що божаться не по правді Да душу ламають; Такії уже ніколи Добрі не бувають.

Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує.

А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити.

Ой повійте, вітри буйні! Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава!.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Забіла Віктор Миколайович “Повіяли вітри буйні…”